lenta_ua

ЭТА СТРАНА
глава четвёртая. АВРОРА БОРЕАЛИС

гл первая https://www.facebook.com/fondDM/posts/1818919801700123
гл вторая https://www.facebook.com/fondDM/photos/a.1449214002004040.1073741827.1449029618689145/1818982941693809/?type=3
гл третья https://www.facebook.com/fondDM/posts/1819050641687039

Донбасс прекрасен. Это я вам точно говорю.
И если прекрасна область Донецкая – то Луганская область, эта ошибочно приписываемая к Донбассу часть огромной Слобожанщины, прекрасна втрое, вдесятеро. Кто там их измерял и выводил математические формулы?
Любая математическая формула будет бессильна перед силой любви – и я, влюблённая в Донецкую и Луганскую области, уверяю вас без всякой математики – они прекрасны абсолютно.
Но если Луганщина бьёт наотмашь пышной красотой холмов, яров и даже гор – Донецкий край открывается постепенно, тихо и нежно осуществляя экспансию сердечной мышцы входящих в него.
Это если сердечные мышцы открыты к такой экспансии. То-есть к любви.
… мы ехали в наш донецкий тыл.
И тыл был не совсем тыл – передовая рядом. И мы были слегка раздосадованы – нам открывались новые дороги.
Досаду вызывал не сам факт незнакомой дороги, и не отсутствие дороги как таковой – к этому мы давно привыкли. И, конечно же, пропущенный поворот не мог нас огорчить – пропущенные повороты у нас национальная забава, мы давно привыкли.
Досадным было то, что вот, в квадрате, изъезженном нами так, что ни одна тропинка, ни одна грунтовка не осталась неучтённой и незапротоколированной в штурманском журнале – оказывается, осталось незнакомое место и незнакомые дороги.
У нас были кроки:
- Отам на в"їзді буде величезна калюжа. То вам звертати через неї.
Нормальный орієнтир. Бо якщо калюж взагалі багато на ямковитих теренах глибинних донбаських доріг – то калюжа ВЕЛИЧЕЗНА може вже працювати чіткою прив"язкою.
Калюжа знайшлась швидко, і була вона дійсно величезною та хронічною. Такі калюжі не пересихають навіть спекотного літа. Маленькі заболочені озера посеред доріг – оці калюжі.
І ми поперли через калюжу до он-ондечки, бачте, оті тополі?
Отам у нас і клуб.
Так нам підказали місцеві цивільні громадяни, являючи природнє й поширене для донбаського села знання української мови.

Клуб охоронявся блокпостом і парковкою, де залізні звірі стиха дрімали, готовлячись на вихід. Клуб був тимчасовим табором. День-два, і хлопці на передовій.
Самі хлопці кучкувались на галявинці перед клубом.

- Драсті. А де у вас тут клуб? – запитала Ріта у постового.
- А ось і клуб. – здивовано сказав той.
- От і славно. Виходимо. – сказала я.
- А нащо вам у клуб? – запитав постовий, ще більш здивовано розглядаючи нашого Вжика.
- А нам сказали, що сьогодні в клубі танці. – буркнула я, відшукуючи в телефоні знайомий номер.
- Нєєє… - зовсім ошелешено замотав головою постовий. – Тут не буде танців, ви шо…
- Ну, тоді буде кіно. Кіно ж обов"язково буде? – запитали хором ми.
- Ага. – починав щось розуміти постовий. – Кіно буде, аякже.

Кіно вже йшло. Ми були на екрані, а хлопці на галявинці зацікавлено спостерігали за розгортанням сюжету.
Поки що йшли титри. Вийшли головні дійові особи – Ріта та Санді.
Хлопці на галявинці злегка видихнули.
Ми зловили видих, миттю перевірили його на пари перегару – перегару не було, ми схвально посміхнулись.

- Так. А де тут у вас… Теє… якийсь туалет, чи що? – запитала я. – Довго їхали, хочемо перед танцями вимити руки.
- Ге. – сказав постовий. – Це там, за клюбом. Але я ж вас туди пустити не можу. І там таке… Неакуратно там.
- Ну, нічого. Чи ми не з села? – сказали ми і пішли до воріт сусіднього будинку.

Два кабиздоха місцевої заводської породи одразу попередили, що ворог не пройде. І далі попереджали без зупинки. Сусідські кабиздохи підключились до загальної сигналізації, навіть, здавалося б, не переводячи дихання для взяття особливої ноти, на фальцеті.

- Кличте тіточку. – веліла я Санді та Ріті.
- А якщо там нема тіточки? – запитали вони
- Як це нема? Якщо є хата, то тіточка буде обов"язково.

Тіточка нарешті випливла з хати і миттю відключила сигналізацію. Кабиздохи поповзли до будок, займаючи позиції на випадок штурму.

- Конєшно можна. Проходьте, дівчатка. – сказала тіточка, ще раз переможно доводячи просту істину
Донбас – це Україна.
- А тільки потім машину відженіть трохи, бо скоро буде корова йти. А вона машин боїться. – уточнила тіточка.

А я знову кивнула, ще раз підтвердивши свою власну, виведену життям істину – де хата, там буде обов"язково тіточка. Де буде тіточка – там буде і корова.
Чи я ж сама не з села?
Дівчатка прослизнули у хвіртку, а я пішла – ні, вже побігла – до героя нашого маршруту. Хлопці на пагорбі зовсім затихли, спостерігаючи за кульмінацією цього простого сюжету.

- Оце добре, що ви мене тут знайшли. Бо ми скоро виходимо, там вже буде важче. – сказав він, обіймаючи мене.
- Та ми тебе скрізь знайдемо. – засміялась я.

… уперше ми його знайшли на одному з териконів. Ми не знали його. Нас просто попросили виділити для нього та його підрозділу те-се, і усе потрібне.
Ми приїхали. Хтось вже займався вигрузкою, хтось говорив з командиром.

- А ось і він йде. – сказав командир.
- А ми бачимо. – прошепотіли ми.
- Так ви ж казали, що його не знаєте. – здивувався командир.
- А виявилось, що знаємо. – знову тихо сказали ми.

До мене йшов – ні, навіть біг – мій друг.
Друг, якого я втратила майже рік тому.
Я б впізнала його, навіть не знаючи, хто він.

- Господи, він же аж троюрідний брат. А така схожість. Ксерокопія. – сумно сказала тоді Аня.

вдруге він приїхав до нас, коли вже підрозділ вийшов на ротацію.
Він був вкрай розбитий цим виходом.

- Я хочу туди. Нащо мені цей полігон? – кричав він пошепки. – Я недостріляв. За Андрюху не достріляв, за усіх…
- Чекай. Ви не дуже затримаєтесь. Ще постріляєш. – посміювалась я.

… - Ми тебе скрізь знайдемо. – сказала я йому тепер. – Невже ти ще не зрозумів?

І ми засміялись разом – і було це так схоже на той сміх разом з моїм другом.
Другом, якого я втратила вже більше року тому.

- Дочекався. – сказала я йому.
- Ага. – засміявся він, приміряючи зимові берці, які ми привезли йому замість тих літніх, що були в нього.
- Бензопили відремонтували, ось запасні шини. – далі діловито говорив йому Паша.
- А це теплуха. міряй зараз. Бо якщо вона тобі не підійде, маємо кому віддати. – говорила я, позиркуючи на годинник і на небо.

Небо сутеніло. А в нас попереду ще були точки, вже на передовій, там, де по сутінках краще не бувати.
- Великувате. – з досадою сказала я.
- Я що, не вшию? – знову засміявся він.

а я трохи прикрила очі, слухаючи той сміх.

- Ви вже пробачте, що я вас смикаю. Те-се прошу. – вкотре вибачився він.
- Ти зайвого не просиш. – суворо сказала я, марно намагаючись зупинити той потік вибачень.
- І усе, що просиш ти, для нас пріоритетне. – стиха буркнула я сама собі.

Хлопці на пагорбі мовчали, дивлячись те просте кіно.
Ми наспіх обняли його.
І поїхали собі, помахом рук привітавши наш кінозал, нашого постового, ту українську тіточку в самому серці українського Донбасу, і навіть корову, яка спокійно й діловито чапала додому.
Ми подолали калюжу, далі звернули на дорогу, мабуть останню з донбаських доріг, яких ми ще б не знали.
Небо нависло над нами сутінками й хмарами.

- Веселка! – сказала Санді.
Сутінкова веселка впиралась краєм своєї дуги в нашу дорогу. Хмари над нею огорнулись дивним сяйвом
- Полярне сяйво? – запитала я.
- Точно. – видихнули усі.

Звідки нам, дітям півдня, знати, яке воно, полярне сяйво? – нехай буде хоч таке.
Раптова, надвечірня, південна Аврора Бореаліс уперто сяяла над нами, і мабуть, це мало щось би означати.
Тіточка з тої хати, напевне, могла би розтлумачити той знак. А її корова згідно покивала б рогами.
Але коли не знаєш, про що говорять знаки небес – вір в те, що вони говорять про щось хороше. Наприклад, про те, що наші друзі дивляться на тебе з небес і кажуть, що ти все робиш правильно.
І сміються разом з нами – так же весело й безтурботно, як і за життя.

… - Ми вийшли. – подзвонив він наступного дня.
І я знову схвально та суворо кивнула.
Стріляй.
Стріляй – за Андрюху, за усіх, хто не достріляв.
Ми усе робимо правильно.
Аврора Бореаліс як посмішка мого друга з небес - з нами.