![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
nazavzhdyКВІТИ ВІД ІГОРЯ
(Ігорю і присвячується)
Уперше він з’явився в нашому домі давно, ще до війни.
Усе, що до війни – давно. Іноді ми уточнюємо – у іншому житті. Або – вічність тому.
Вічність тому у нас було багато друзів, їх потім сильно викосила війна. Когось викосила смертю, хтось просто зник з життя, неначе й не було, не встигнувши за нашим гоном. З’явились нові друзі, їх стало ще більше, і вони були зовсім інші, ніж до війни, неначе звичний наш витончений Рівендел раптово заполонився вершниками зі славного Рохана.
Вічність тому ніжні гостровухі створіння панували у тихих спальнях другого поверху старого дому, блукали по двору, що заростав навесні півоніями та тюльпанами, влітку трояндами – і з тихим прозорим щебетом струменіли в’юнкою лісовою стежкою до високого берегу над морем.
Море було найзеленішим в світі озером прісної води, радіоактивного мулу, і хворих риб. Риби викидались на берег, втомившись фільтрувати води Прип’яті. Шум хвиль нагадував про справжнє море. А постійнодіючий бриз слухняно забезпечував спальні кондиціонованим вологим повітрям. Повітря стерпно воняло дохлими рибами, як і годиться морському повітрю, ілюзія нас влаштовувала.
На вікна ми повісили напівпрозорі фіранки легкого полотна, в кутках довгого коридору поставили мертві сухі дерева, накинувши на них марево старих газових серпанків. Вицвілі старі фотографії прикрашали стіни і насуплені очі наших предків суворо вдивлялись у величезні слоїки зеленого скла, заповнені квітами і плодами водяного горіха.
Квіти вносились оберемками, ставились до вазонів, а коли вазонів не вистачало, ми наливали воду у відра і формували недбалі вишукані букети. Численні кошики стояли в тому домі, я закидала їх мотками пряжі, які – я знала це точно – викину за кілька місяців, заповнивши кошики яблуками. Яблук очікувалось багато, старі яблуні старого саду цвіли так рясно, що здавалось, гілки зламаються від нового урожаю. Так і ставалось потім, гілки ламались вночі, і ми прокидались від тріску і барабанного глухого соло яблук по сухій землі.
Поки що ж була весна, земля стояла ще вологою від недавнього снігу, і постійний бриз… ах да, про бриз я вже розповідала.
У домі жило четверо юних і прекрасних дівчаток, благословенні будинки, де живуть прекрасні і юні – і гості постійним потоком вливались в дім, затримуючись тут надовго.
Горда співачка, з’явившись в домі, пройшлась його довгими коридорами, вдивилась у вицвілі очі предків на тьмяних фотографіях, піднялась сходами на другий поверх, торкнула долонею серпанок на мертвому дереві, глянула з вікна на старий сад і сказала:
- Я зрозуміла! Ви втекли від цивілізації і живете тут у чистому ельфізмі.
Я скупо всміхнулась і уточнила:
- Рафінованому!
Я тоді рідко і мало всміхалась. Я ( Read more... ) і, до речі, сьогодні я знову, роблячи собі каву, чомусь налила одразу дві чашки.
Другу, мабуть, для Ігоря.
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
(Ігорю і присвячується)
Уперше він з’явився в нашому домі давно, ще до війни.
Усе, що до війни – давно. Іноді ми уточнюємо – у іншому житті. Або – вічність тому.
Вічність тому у нас було багато друзів, їх потім сильно викосила війна. Когось викосила смертю, хтось просто зник з життя, неначе й не було, не встигнувши за нашим гоном. З’явились нові друзі, їх стало ще більше, і вони були зовсім інші, ніж до війни, неначе звичний наш витончений Рівендел раптово заполонився вершниками зі славного Рохана.
Вічність тому ніжні гостровухі створіння панували у тихих спальнях другого поверху старого дому, блукали по двору, що заростав навесні півоніями та тюльпанами, влітку трояндами – і з тихим прозорим щебетом струменіли в’юнкою лісовою стежкою до високого берегу над морем.
Море було найзеленішим в світі озером прісної води, радіоактивного мулу, і хворих риб. Риби викидались на берег, втомившись фільтрувати води Прип’яті. Шум хвиль нагадував про справжнє море. А постійнодіючий бриз слухняно забезпечував спальні кондиціонованим вологим повітрям. Повітря стерпно воняло дохлими рибами, як і годиться морському повітрю, ілюзія нас влаштовувала.
На вікна ми повісили напівпрозорі фіранки легкого полотна, в кутках довгого коридору поставили мертві сухі дерева, накинувши на них марево старих газових серпанків. Вицвілі старі фотографії прикрашали стіни і насуплені очі наших предків суворо вдивлялись у величезні слоїки зеленого скла, заповнені квітами і плодами водяного горіха.
Квіти вносились оберемками, ставились до вазонів, а коли вазонів не вистачало, ми наливали воду у відра і формували недбалі вишукані букети. Численні кошики стояли в тому домі, я закидала їх мотками пряжі, які – я знала це точно – викину за кілька місяців, заповнивши кошики яблуками. Яблук очікувалось багато, старі яблуні старого саду цвіли так рясно, що здавалось, гілки зламаються від нового урожаю. Так і ставалось потім, гілки ламались вночі, і ми прокидались від тріску і барабанного глухого соло яблук по сухій землі.
Поки що ж була весна, земля стояла ще вологою від недавнього снігу, і постійний бриз… ах да, про бриз я вже розповідала.
У домі жило четверо юних і прекрасних дівчаток, благословенні будинки, де живуть прекрасні і юні – і гості постійним потоком вливались в дім, затримуючись тут надовго.
Горда співачка, з’явившись в домі, пройшлась його довгими коридорами, вдивилась у вицвілі очі предків на тьмяних фотографіях, піднялась сходами на другий поверх, торкнула долонею серпанок на мертвому дереві, глянула з вікна на старий сад і сказала:
- Я зрозуміла! Ви втекли від цивілізації і живете тут у чистому ельфізмі.
Я скупо всміхнулась і уточнила:
- Рафінованому!
Я тоді рідко і мало всміхалась. Я ( Read more... ) і, до речі, сьогодні я знову, роблячи собі каву, чомусь налила одразу дві чашки.
Другу, мабуть, для Ігоря.
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
Путімошєнікі-пакт: 19 січня виповнюється 10 років з дня підписання сепаратного договору між Нафтогазом і москвобандою "Гаспром", спонсором всесвітнього тероризму, за підсумками сепаратних переговорів Тимошенниці та Терориста №1. 
// Ми пам'ятаємо. Ніколи знову. А Ьулі нагадаємо, що ашибкі нада нє прізнавать. Іх смивают. ©
242 дні героїчної оборони: 20 січня — 
Щоразу, коли ви поширюєте цей текст, у світі десь народжується маленький Мевлют Алтинташ.