lenta_ua

КВІТИ ВІД ІГОРЯ
(Ігорю і присвячується)

Уперше він з’явився в нашому домі давно, ще до війни.
Усе, що до війни – давно. Іноді ми уточнюємо – у іншому житті. Або – вічність тому.
Вічність тому у нас було багато друзів, їх потім сильно викосила війна. Когось викосила смертю, хтось просто зник з життя, неначе й не було, не встигнувши за нашим гоном. З’явились нові друзі, їх стало ще більше, і вони були зовсім інші, ніж до війни, неначе звичний наш витончений Рівендел раптово заполонився вершниками зі славного Рохана.
Вічність тому ніжні гостровухі створіння панували у тихих спальнях другого поверху старого дому, блукали по двору, що заростав навесні півоніями та тюльпанами, влітку трояндами – і з тихим прозорим щебетом струменіли в’юнкою лісовою стежкою до високого берегу над морем.
Море було найзеленішим в світі озером прісної води, радіоактивного мулу, і хворих риб. Риби викидались на берег, втомившись фільтрувати води Прип’яті. Шум хвиль нагадував про справжнє море. А постійнодіючий бриз слухняно забезпечував спальні кондиціонованим вологим повітрям. Повітря стерпно воняло дохлими рибами, як і годиться морському повітрю, ілюзія нас влаштовувала.
На вікна ми повісили напівпрозорі фіранки легкого полотна, в кутках довгого коридору поставили мертві сухі дерева, накинувши на них марево старих газових серпанків. Вицвілі старі фотографії прикрашали стіни і насуплені очі наших предків суворо вдивлялись у величезні слоїки зеленого скла, заповнені квітами і плодами водяного горіха.
Квіти вносились оберемками, ставились до вазонів, а коли вазонів не вистачало, ми наливали воду у відра і формували недбалі вишукані букети. Численні кошики стояли в тому домі, я закидала їх мотками пряжі, які – я знала це точно – викину за кілька місяців, заповнивши кошики яблуками. Яблук очікувалось багато, старі яблуні старого саду цвіли так рясно, що здавалось, гілки зламаються від нового урожаю. Так і ставалось потім, гілки ламались вночі, і ми прокидались від тріску і барабанного глухого соло яблук по сухій землі.
Поки що ж була весна, земля стояла ще вологою від недавнього снігу, і постійний бриз… ах да, про бриз я вже розповідала.
У домі жило четверо юних і прекрасних дівчаток, благословенні будинки, де живуть прекрасні і юні – і гості постійним потоком вливались в дім, затримуючись тут надовго.
Горда співачка, з’явившись в домі, пройшлась його довгими коридорами, вдивилась у вицвілі очі предків на тьмяних фотографіях, піднялась сходами на другий поверх, торкнула долонею серпанок на мертвому дереві, глянула з вікна на старий сад і сказала:
- Я зрозуміла! Ви втекли від цивілізації і живете тут у чистому ельфізмі.
Я скупо всміхнулась і уточнила:
- Рафінованому!

Я тоді рідко і мало всміхалась. Я несла свою біду по весняному льоду. Біда моя почалась у маленькому будиночку, де ми жили перед цим. Звідти мене забрали до лікарні, і туди ж повернули згодом, притихлу, злякану й розгублену. Я заново вчилась ходити й говорити, ось мої руки, вони вже майже слухняні, ось ноги, вони ходять, але потроху, а тепер мене чекає праця, аби до мене повернулись мої слова. Слова втікли від мене, лишивши легкі сліди на розжареному піску судинних процесів головного мозку. І я страшенно себе жаліла, бо хто і що я без моїх слів, без цього вміння плести ніщо і ні про що, коли слова чіпляються одне за одне, стукає клавіатурою гачок у моїх пальцях, і в результаті виходить мереживне плетиво, яке поки читаєш, доки й пам’ятаєш, прочитав – забув, і слава богу, я ж вам нічого не хотіла сказати, і що може сказати мереживне плетиво, крім того, що воно плетиво?

Мені виносили крісло, я сідала й тупо дивилась нікуди. Коли дивитись нікуди мені набридло, я сказала:
- Я хочу в інший дім.
Мабуть, усі хотіли в інший дім, тому одразу згодились, і ми почали шукати наш новий, такий, який могли б полюбити одразу всі.
Одразу всі не можуть полюбити щось одне, усі одразу мають свої мрії – і тому спитали у мене, яким я бачу той новий будинок? Я була пріоритетною. Зі мною носились по хворобі.
- Старим. – відповіла я. – Старий будинок і такий же сад. В саду нехай будуть яблуні, а будинок хай буде побудовано зі старої цегли, отакої жовтуватої, я її люблю.
- І нехай будуть півонії. – сказала Санді.
- Нехай. – кивнула я, скупо посміхнувшись. – І тюльпани. А ще багато троянд.
І тут нам принесли оглошення про будинок, який здадуть за страшенні гроші. Таких грошей у нас не було, та й бути не могло.
- Давайте подивимось. – сказала Тигра. – Що ми втрачаємо?
- Давайте. – згодилась я. – А раптом він буде зі старої цегли?
- Півонії! – суворо уточнила Санді.
Мені знайшли красиву сукню, допомогли вдягнутись, тривкими вже руками я підфарбувала очі – і ми поїхали.

Ми йшли вулицею, і скрізь були або нові будинки, або хижі. І мені так хотілось, щоб той будинок, до якого ми йдемо, був із старої цегли. Чомусь запала мені в душу та цегла нав’язливою мелодією пісеньки на незрозумілій мові.
У кінці вулиці стояв будинок зі старої цегли. Ми прийшли і постукали у хвіртку. Нам відчинили, ми увійшли у двір…
- Півонії… - сказала Санді.
- Троянди. – подумала я.
- А влітку буде багато яблук, очікується яблучний рік. – сказали господарі.
А я тронула стару цеглину рукою і посміхнулась.

Я й досі не пам’ятаю, як ми тоді змогли зробити так, що ціна на той будинок знизилась удвічі, і ми змогли його орендувати. Як можна було вмовити господарів, жлобів, як виявилось, по життю? Але ми вмовили. Мабуть, мені тоді ішли назустріч ті, що правлять нашими життями. Мабуть, вони раді були виконувати мої побажання.
Ми переїхали, увійшли до будинку і стали жити в чистому ельфізмі.
- Рафінованому. – кивала я.

Саме в такому будинку в нас мусів з’явитись Ігор.
Хоча, коли казати чесно, спочатку він з’явився у маршрутці – а потім увійшов до нас в будинок, почав там жити і часом навіть зовсім по-хазяйському, і потім ми пішли далі, далі, змінюючи будинки нашого життя – і Ігор йшов з нами. Іноді я навіть не можу згадати часи, коли б його не було.
А було це так.

Санді та Юлка забігли до останньої маршрутки і впали на задні сидіння. Лише вони були ще вільними. Санді та Юлка зайняли передостанні місця, поруч лишалось ще одне вільне. Одне на всю маршрутку.
Люди заходили до маршрутки, ставали зручно, хапаючись за поручні. Хтось мало не впав дівчаткам на коліна. Але вільне місце лишалось. Чомусь нікому не зайшло на думку сісти там.
Санді та Юлка скосили очі на сидіння. Потім торкнули бабцю, що стояла у проході – сідайте, мовляв.
- Та ні, я постою, дякую, не уступайте! – замахала руками бабці. – Мені тут скоро виходити.
І стало зрозуміло, що люди просто не бачать вільного сидіння, неначе хтось там дійсно сидить собі, поглядуючи у вікно. Санді стенула плечиком, Юлка скосила очі на порожнє місце.
- Юлка, а чому ти сіла не біля вікна? – трагічним шепотом спитала Санді.
За місце біля вікна ці дівчатка іноді навіть бились.
- Не знаю. – так же стиха відповіла Юлка.
- То, може, там дійсно хтось сидить? – спитала знову Санді.
- Не знаю… Може, це Ігор? – загадково сказала Юлка.

Дівчатка влетіли у двір старого будинку зі старої цегли. Я несла свіжі півонії, аби поставити їх до відра, наповненого вщент водою.
- Ігор! Ми познайомились з Ігорем! – реготали дівчатка. – От слухайте, ми вам розкажемо…
- Пішли до борщу. – обірвала я. – Там і розкажете.

Я насипала борщ в полумиски, дівчатка розбирали ложки. З другого поверху спускалась Тигра. Десь шурхотів капцями мій чоловік.
- А чому шість тарілок? – спитала Тигра. – Нас же п’ятеро.
- Як шість? – здивувалась я.
Дійсно, на стіл було виставлено шість тарілок, і кожна парилась свіжим борщем. Шість ложок лежали поруч.
- Ігор? – округлила очі Санді.
- Він прийшов з нами? – сіла з розмаху повз стілець Юлка.
- Який Ігор? Де Ігор? Нехай іде до столу. – сердито сказав чоловік.

І це стало останнім ключем до нашого заміського маленького замку – ключем для Ігоря. Він увійшов крізь двері до нашого життя і став жити поруч з нами.
Скільки ми витратили на нього грошей, я навіть не берусь порахувати! Коли ішли компанією до кінотеатру, і чомусь брали на один квиток більше. Коли замовляли квитки на потяг, і брали автоматично один зайвий. Ігор любив мандрувати разом з нами – і у маршрутках, тролейбусах, автобусах з того часу завжди лишалось поруч з нами вільне місце, на яке чомусь ніхто не сідав – а ми точно знали, що там сидить він, наш Ігор.
Коли ми вийшли на фронт, Ігор, звичайно, нас не покинув.
- Нас троє, кому брали четвертий бронік? – кричала я, кидаючи останній погляд на багажник фронтового автомобіля.
- Ігорю, звичайно. – спокійно відповідала Санді.

… ми їхали співочим рейсом. Дівоча команда і банда Лесі Рой, пісні, гітари і перкусія.
Відспівавши перед Чорними запорожцями, ми полетіли до накритих столів. Хотілось їсти надзвичайно. Добре тій Лесі Рой, їй досить сонця, аби поїсти – але інші вже марили котлетами і хоч якимось борщем.
- Нас дев’ятеро, кому десята порція? – спитав хтось.
Ми помовчали. Дійсно, чомусь я замовила десять порцій.
- Ігорю… - сказали ми разом з Женькою та Санді.
- А де Ігор? – спитала банда Лесі Рой.
- Що за Ігор? – спитали наші водії.
- Та просто Ігор. – пояснила Санді, розвівши руками.

І ми почали розповідати історію про Ігоря. Ми розповідали її довго вже коли поїхали далі. Ми повторювали історію нашого з Ігорем спільного життя, згадуючи нові подробиці. Ми так захопились, що не помітили, як одна наша машина скочила у яму.
- Все, капець. – сказав водій Павло.
І ми трохи посиділи на нічній трасі, доки я вирішувала те, що вирішити було неможливим – а спробуй знайти на фронті СТО, та ще опівночі!
СТО знайшли, вранці помчали знову, але один водій і одна машина в нас випали, загін не помітив втрати бійця.
- Ой, а мені ж треба додому. Я вас до Києва не відвезу. – сказала водій Ріта. - Мені не по дорозі.
- Що будемо робити? – спитала Санді, а банда Лесі Рой нічого не сказала, бо музиканти про такі приземлені речі взагалі не думають, і правильно роблять.
- Дзвонити Ігорю. – сказала дратівливо я.
- Ха-ха! – відізвались музиканти, перегодовані нашими байками про Ігоря, нашого невидимого й нечутного супутника.
Санді набрала телефонний номер.
Леся Рой зиркнула на екран.
- Там Ігор… - сказала вона, округливши й без того величезні свої ельфійські очі.
- Так, Ігоре. – сказала в трубку Санді.
- Так-так, нам потрібна допомога, Ігорю. – гукнула я.
І Ігор відгукнувся, і сказав, що скоро буде, і допоможе.
Мені здається, наші музиканти чекали на Ігоря так, як навіть не чекали на нього ми, що добре розуміли безвихідь нашої ситуації. Мені здається, що коли Ігор з’явився і сів за руль автомобіля, хтось з нас повірив в диво. Я навіть точно знаю, хто то був – бо ми в те диво вірили давно.
Бачте, коли ти довго віруєш в Ігоря – то рано чи пізно він з’явиться у твоєму житті у плоті, і допоможе, сівши за руль твого автомобіля.

… Санді увійшла в будинок.
Маленький наш будиночок, де ми живемо в повній тісняві, в очікуванні дива. Де сняться мені сни про будинок моєї мрії, де стара цегла, старі яблуні і кущі троянд, осипані цвітом.
- І півонії. – підказує мені уві сні Санді.
- І тюльпани. - згоджуюсь я.
Там слоїки зеленого старого скла, безліч кошиків і старі фотографії на стінах. Там мертве дерево стоїть в кутку, і газовий серпанок накинуто недбало на його висохлі гілки.

Кілька днів тому Санді увійшла до будинку і простягнула мені букет тюльпанів.
- Ти знаєш… Ти можеш не повірити, але це тобі від Ігоря.
- Від нашого Ігоря? – здивувалась я.
- Так. Ти розумієш, я зайшла до квіткового магазину, і дівчина, що продавала квіти, порадила мені взяти саме оці тюльпани. Ігор їх щойно підвіз, говорила мені дівчина. У Ігоря завжди свіжі квіти, і стоять довго квіти від Ігоря. Ти розумієш, вона так говорила, неначе я добре знаю того Ігоря. Неначе неможливо його не знати.
- Ну, так. – не здивувалась я. – Ігор, він такий. Ну, як можливо не знати Ігоря? Правда, Ігор?

Звичайно, Ігор промовчав. Він взагалі мовчазний, наш Ігор. Але тюльпани стоять і досі. Це така ж правда, як і те, що Ігор є, ми в нього віримо – і, до речі, сьогодні я знову, роблячи собі каву, чомусь налила одразу дві чашки.
Другу, мабуть, для Ігоря.