lenta_ua

Він шукав брата. Я, як могла, допомагала. Ми збирали чутки про долю брата, чутки переплітались з чутками про інші долі, то було одразу після чергового місива, ми вже точно знали, що його брата було поранено, навіть його телефон змогли відстежити до певної точки.
Я пішла до тих, хто, на мою думку, міг допомогти. У мене був список тих, кого шукаю лише я.
Ті, хто міг допомогти, показали мені свої списки. Вони були в десятки разів довшими.
Але ті, хто міг допомогти, все ж взялись ще й за цей пошук. І навіть натрапили на примарний слід.
Примарних слідів було багато, горіли телефони, сліди перетиналися і зникали, нарешті мені сказали втомлено:
- Нехай шукає когось на обмін.
У ті часи обміни велись прямо на місцях.
- Знайду. - відповів він мені.
Я знала, що він знайде. Він жив тепер однією метою - витягнути брата з полону.
Пройшло пів доби.
- Є. - сказав він.
- Є. - сказала я тим, хто міг допомогти.
- Фігня. - відповіли вони. - Це сепар, нещітово. Потрібен росіянин. І жирний росіянин.
- Знайду. - відповів він.
Він говорив рівним голосом. Вже. За кілька днів до того він кричав у телефон, що кидає все і йде на виручку брату.
- А трибунал? - питала я.
Трибуналу як такого не було, але у перший рік війни ще оперували цим поняттям.
Брати служили - кожен на різних кінцях фронту.

Він подзвонив досить скоро.
- Є. - сказав він. - Руській. Жирний руській.
Брат був офіцером. Тут міг допомогти лише жирний руський.
- Є. - сказала я тим, хто міг допомогти. - Жирний, все як треба.
Вони лише втомлено відмахнулись. Вони вже знали на той час, що брата в живих нема.
- Нема. Нема вже брата. - подзвонив він мені.
Я знала. Я мовчала.

Він би землю підняв і небо прихилив би, аби витягнути брата. Він просто не встиг.
Ми всі не встигли.
Я так розумію це. Бульдозером пройшлась по мені ця історія, і інші, подібні до цієї, історії.
У мене у самої зараз товариш у заручниках. Я би багато що дала б за його волю. Це названий син. А що ж говорити про рідних...

І я не знаю, навіщо я розповіла цей давній спомин. Мабуть, тому що тошно мені читати про доцільність і недоцільність. Тошно бачити, як легко жонглює блогосфера чужими полоненими долями. Тому я просто згадую рівний безцвітний голос в телефоні:
- Нема. Нема вже брата...

https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/2496747297052623?notif_id=1567704757972896¬if_t=notify_me&ref=notif

Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.