lenta_ua

… «От люди! Про що не знято кіно, того й знати не треба!»
(Метатрон)

Він якраз отримав роту, це ми знали. Але яка то рота, спитати й забули! Телефон не відповідав, на тих позиціях завжди погано з телефонним зв’язком. А також з водою, інтернетом – та що там говорити, добре, що це вже наші позиції, а ми ж пам’ятали часи, коли ми йшли трасою, ліворуч були наші нулі, праворуч ворожі нулі – а ми собі йшли трасою між ними.
Ми завжди ходили тією трасою, іноді прискорюючись, коли лунало в телефоні:
- Тільки ви там якось швиденько проскочте, працює снайпер.
Снайперами нас лякають стандартно, правильне це діло – пришпорити волонтерів магічним «тут працює снайпер», та й взагалі зайвий раз полякати волонтерів не завадить. Лише на користь. Тим же волонтерам та відповідальним за свою зону відповідальності, прастіті за тавтологію. І ми б, може, не завжди ходили б тією трасою, якби не:
- любов до цієї траси, яку першим показав нам Ендрю, тому така шалена любов, неначе Ендрю тут, лишився і чекає на нас, он зараз він вигулькне з-поза тієї розбитої зупинки, за стінкою якої сховався він від клятого снайпера
- якість цієї траси, бо коли серед бездоріжжя умовних доріг зони ти бачиш славну трасу, то чом би не піти по ній, шануючи свою багатостраждальну машину
- відсутність притомної альтернативи
Але альтернатива була, я це знала точно по фотографіях інших волонтерів. Особливо любила викладати такі фотографії волонтер Віка. Цими фотографіями вона особливо пишалась, це було помітно – та і я б теж пишалась. Бо траса ця була зовсім страшною, гористою, ямистою, не кожен пройде. Я проглядала відео, я чула хвалькувате Вікине: «Ми єздім там, гдє волкі срать бояцца!», а також про обстріли на тій дорозі, про роботу снайпера - і дуже заздрила своїй сміливій колезі. І як не заздрити, бо я ж тут обережно йду трасою, ліворуч наші нулі, праворуч ненаші - а мужня волонтерка Вікторія Мірошниченко лізе десь самим передком, нехоженістю шляхів, мабуть, зовсім понад фронтом.
Я навіть не намагалась взнати, де той страшний позашляховий шлях. Я б точно не скерувала туди наші машини, наш Опель там пройшов навряд би. Але перед мужністю колег і самої Вікусі я скидала капелюха.

Аж доки не сталось так:
- О, ні. Сюди не можна. Траса закрита. Тут дійсно зараз працює снайпер, він крезі, стріляє навіть по цивільним. Давайте по об’їзду. – чемно відповіли нам.
- Та куди ж по об’їзду? – заволала я. – Це пертись аж на Тошковку, і звідти виходити на Світличне? Це ж який гак по кілометражу! А у нас паливо, а у нас графік, у нас логістика, врешті-решт!
- Ну, що ти? – здивувались. – Ми об’їдемо набагато ближче, але теж тилами. Є тут одна доріжка. Щоправда, стан її не айс. Та пройдемо, не звикати.
Ми пірнули вниз, пішли коливатись хвилями складок місцевості, долаючи глибокі колії, полишені важкою технікою, ми йшли обережно й повільно, тут, за горбочком, далеко від лінії фронту, можна було вже повзти повільно – і з несподіваним прозрінням впізнала я раптом ту саму дорогу. Ту, якою так пишались мої колеги і Вікуся Мірошниченко подавала фотографії та відео з хвалькуватим «Я єзжу там, гдє волкі срать бояцца!»

І це прозріння треба зрозуміти – виходить, моя героїня насправді увесь час повзала ТИЛОВОЮ дорогою? Небезпечною хіба для ходової автомобіля. А я, що вважала себе сибаритом, тулячи трасою – насправді тулила набагато ближче до лінії, ніж та, що «їздить там, хдє волкі срать бояцца!»
Зрозуміти це було трохи соромно. Ми сваримось на тил, що він, той тил, сприймає за чисту монету будь-що, що йому впарять з фронту, аби було загорнуте в красиву упаковку. Сприйме, навіть не глянувши на карту – та й хто в тилу знає досконально карту фронтової зони?
Добре, ну, а ти? Ти сама? Хіба ти не могла раніше зрозуміти, що ота завидна, «вкрай небезпечна» дорога є зовсім не такою передовою та небезпечною, ніж ти гадала? То що ж ти тоді вимагаєш від тилу?

Тоді ми все ж пройшли тим незручним тиловим об’їздом. Наш Опель впорався, хоч ледь не сів. Але ми затялись так ризикувати ходовою – і поклялись самі собі наступного разу знову вийти на трасу, благо що позиції праворуч були вже нашими. Недалечко, десь кілометра півтора – але це неабияк тішило.
Повернувшись додому, я розкрила фейсбук і перше, що побачила – пост героїні. На фото вона стояла біля свого автомобіля на тій самій тиловій безпечній дорозі. Фото було підписане: «Я єзжу там, гдє волкі срать бояцца»‎!». Йшли сотні коментів. Люди висилали янголів-охоронців і гроші, гроші, гроші…

Люди з більшим задоволенням з’їдять щось, загорнуте у красиву упаковку.
Це догма.

#догма_фонд_дм