![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png)
Отак я хочу.
Так бачу у своїх снах.
І ці фото - як мої сни, такі ж розмиті та далекі від дійсності...
... покинутий блокпост. Всі розібрали, про цей забули. Місцеві теж не поспішають взяти на розборку - місцеві звикли рахуватись з військовими. А раптом повернуться, раптом згадають? І ховай потім ті бетонні блоки.
Блокпост давно вже не потрібен. Усі пішли вперед, дійшли до кордонів. Десь відгуляли суди й протести проти занадто милосердного покарання вбивць, сепаратистів, колабораціоністів - але хоч якогось покарання досягли.
Українські прапори над Должанським. Від нього до цього блокпосту - безмежна кількість смертей та болю. Але це вже минуле, до цього треба звикати.
Минуле назавжди лишилось з нами, ми пам'ятаємо карту Донецької та Луганської областей, і всі ті стежки та об'їздні дороги ми вивчили мало не краще, аніж стежки свого дитинства. І на кожній з тих стежок та доріг ми згадуємо імена. Пам'ятаємо обличчя. Коли обличчя починають забуватись - вони приходять в снах, щоб нагадати про себе, і ти прокидаєшся з твердим спокійним щастям, що вони живі. Усі, виявляється, живі, усе тобі наснилось - і довгих пару хвилин ти живеш з тим щастям. Потім згадуєш...
Ми, мабуть, не поїдемо туди, що нам вже там робити. Та й щем душі нам заважатиме планувати цю поїздку.
Чи ми будемо там частими гостями, бо після війни у волонтерів буде надто багато роботи.
Чи не буде.
Але, поїхавши усе ж, обравши таку знайому, таку забуту дорогу, ми зупинимогсь раптом біля покинутого блокпосту. Вийдемо з машини і просто постоїмо тут, віддаючи шану цим блокам - як останньому солдату, якому забули віддати наказ, і він стоїть як стояв, і несе службу.
... це просто сни. Блокпост цей не покинуто. Поки що там фронт.
Але що заважає мені бачити у снах ті блоки, що стоять у давно вже тиловій зоні, останнього солдата, забутого, але не покинувшого пост, місцевих собак, що звично приходять на місце служби і чекають тих, хто пішов уперед, хто повернувся додому.
Лебедів. Звичайно ж, лебедів, які збираються тут щоосені для польоту у вирій.
І українські прапори над Должанським.



https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1943916129002412?__xts__[0]=68.ARAjqngKx_AgHyqXFU2JRizIl8NTKKl3xYOVcrvpyESvRazsFQCmZt5gD0ro1zR-Ur7NQsTwt1_GgDhJ3d-RMFH2flCXwVGJE52rbP_kuE2g1NWBtc7lW6gcQwzpKSC84RdD6I1D2nIQE1n0wZoiD2HMjh9kMsnDMYKZTitwaJLZlIFfHDJoAQ&__tn__=C-R
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
Так бачу у своїх снах.
І ці фото - як мої сни, такі ж розмиті та далекі від дійсності...
... покинутий блокпост. Всі розібрали, про цей забули. Місцеві теж не поспішають взяти на розборку - місцеві звикли рахуватись з військовими. А раптом повернуться, раптом згадають? І ховай потім ті бетонні блоки.
Блокпост давно вже не потрібен. Усі пішли вперед, дійшли до кордонів. Десь відгуляли суди й протести проти занадто милосердного покарання вбивць, сепаратистів, колабораціоністів - але хоч якогось покарання досягли.
Українські прапори над Должанським. Від нього до цього блокпосту - безмежна кількість смертей та болю. Але це вже минуле, до цього треба звикати.
Минуле назавжди лишилось з нами, ми пам'ятаємо карту Донецької та Луганської областей, і всі ті стежки та об'їздні дороги ми вивчили мало не краще, аніж стежки свого дитинства. І на кожній з тих стежок та доріг ми згадуємо імена. Пам'ятаємо обличчя. Коли обличчя починають забуватись - вони приходять в снах, щоб нагадати про себе, і ти прокидаєшся з твердим спокійним щастям, що вони живі. Усі, виявляється, живі, усе тобі наснилось - і довгих пару хвилин ти живеш з тим щастям. Потім згадуєш...
Ми, мабуть, не поїдемо туди, що нам вже там робити. Та й щем душі нам заважатиме планувати цю поїздку.
Чи ми будемо там частими гостями, бо після війни у волонтерів буде надто багато роботи.
Чи не буде.
Але, поїхавши усе ж, обравши таку знайому, таку забуту дорогу, ми зупинимогсь раптом біля покинутого блокпосту. Вийдемо з машини і просто постоїмо тут, віддаючи шану цим блокам - як останньому солдату, якому забули віддати наказ, і він стоїть як стояв, і несе службу.
... це просто сни. Блокпост цей не покинуто. Поки що там фронт.
Але що заважає мені бачити у снах ті блоки, що стоять у давно вже тиловій зоні, останнього солдата, забутого, але не покинувшого пост, місцевих собак, що звично приходять на місце служби і чекають тих, хто пішов уперед, хто повернувся додому.
Лебедів. Звичайно ж, лебедів, які збираються тут щоосені для польоту у вирій.
І українські прапори над Должанським.




https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1943916129002412?__xts__[0]=68.ARAjqngKx_AgHyqXFU2JRizIl8NTKKl3xYOVcrvpyESvRazsFQCmZt5gD0ro1zR-Ur7NQsTwt1_GgDhJ3d-RMFH2flCXwVGJE52rbP_kuE2g1NWBtc7lW6gcQwzpKSC84RdD6I1D2nIQE1n0wZoiD2HMjh9kMsnDMYKZTitwaJLZlIFfHDJoAQ&__tn__=C-R
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.