Діана Макарова: ОСВІДЧЕННЯ
Apr. 1st, 2018 06:19 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
nazavzhdy posting in ![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}
lenta_uaУ кожної людини є своє слабке місце в душі, її ахілесова п’ята. Сама згадка про яку примусить калатати серце.
Щось таке в душі, ніжне й любиме, за що можна ухопити людину – і використовувати по тому, шантажуючи отим самим, захованим в душі.
Приховуйте свої ахілесові п’яти від сторонніх очей, люди. Приховуйте, навіть ховайте щільно. Не дай Боже вам показати своє слабке місце, свій біль та свою любов та ніжність…
… я свою любов та ніжність приховати не змогла.
О, ні, я не оголошувала про неї прилюдно – але треба бути зовсім сліпим, щоб не побачити її.
Його…
Тож скажемо нарешті голосно. Чого вже критись?
Я полюбила його не одразу. Одразу він мене швидше налякав. А любов та ніжність з’явились вже потім.
Я навіть не згадаю, де саме – у Красногорівці, Водяному та Пісках, де вперше я взнавала його і зустрічалась з ним.
Аж ні, уперше було начебто у Слав’янську.
Чи то вже потім я зрозуміла, як люблю його – на двадцять дев’ятому і тридцять першому блокпостах, коли бували ми там разом. Чи в Щасті. Чи в Станиці?
А вже коли я вийшла до Дебальцеве, та й потім, коли пішла на південь – я чітко розуміла його місце у моєму серці.
… він пофігіст.
Боже, який він пофігіст. І коли я стаю на його захист, він регоче (втім, регоче він вдячно), але частіше не помічає.
На захист я стаю, коли мені здається, що сам він не зможе відповісти на якісь облудні звинувачення отут, в інтернетах. Та й як йому відповідати. Ви ж самі розумієте, які слабкі бувають інтернети там, де перебуває він.
Власне, іноді він тих обвинувачень і не чує – і дуже дивується, коли я хапаю шашку в руки і починаю нею махати. І починаю крити всіх, хто замахнеться на його святе ім’я. Щоправда, потім, коли повернеться до тилу, у відпустку, він отримає закономірний наслідок тих обвинувачень. Він отримає косі погляди перехожих, оцих пересічних тилових. Він сповна черпоне з цієї чаші, де:
- А ти вбивав?
- Та ви там усі вбивці!
- Та ти ж контужений. Ми чули, ви там усі контужені!
Знаєте, як йому те боляче. Але як він стримується – я не уявляю. Мені здається, оці чотири роки навчили його стримуватись. Саме оці, так, я не помиляюсь. Бо до війни міг міг би бути гарячішим. Тепер – спокій. До побілілих пальців кулаків.
Ну, а я що? Я в нього вчусь тому самому. Я взагалі у нього всьому вчусь.
І це правильна любов. Любов з повагою, з ніжністю – це ж те, що треба, і що б ви мені були здоровими, як тролить він іноді мою любов. Та й не лише мою.
А троль з нього відмінний. Я у житті не бачила такої тролятини на кожному кроці. Здається, він лише те й робить, що іронізує. З тилу. З оцього «болі-госі». З пафосу, який звучить, лише заговорять про нього. З самого себе заодно, і в першу чергу.
Люблю такий підхід.
А інакше йому не можна, бо він здуріє за ці роки, якщо не буде реготати. А хто-хто, а я й такі як я, закохані у нього – чудово все це розуміють. І що ж, ми регочемо разом.
А закоханих у нього вистачає, і це теж правильно. Бо, хоч він іноді захлинається в обіймах нашої любові – частіше йому все ж нашої любові і не вистачає.
Звичайно, він у тому не зізнається.
Ну, будемо чесними – маніпулятор він той ще. Коли йому щось потрібно – він тобі душу виверне, аж доки ти не розіб’єшся вщент, та те потрібне йому дістанеш.
Ну, тут таке – не може існувати любові із закритими очима. Коли ти когось любиш, ти мусиш, просто зобов’язаний бачити усі напрямки його прекрасної та різнопланової все ж душі. Бачити. Щось пробачати. Чомусь вчитись. Вірити, що як раптом з тобою щось станеться – він прийде тобі на допомогу. І він вже приходив, у цьому тобі й зовсім не варто сумніватись. Іноді він аж наполягає, питаючи з притиском:
- Тобі потрібна допомога? Лише скажи, я розіб’юсь вщент, а дістану тобі те, що треба. То тобі лише здається, що в мене тут нема можливостей. Насправді я прийду і врятую тебе.
Усміхаєшся.
Звично хитаєш головою – ні-ні, дякую. Ні, поки що допомога непотрібна. Так-так, буде потрібна, я покличу. І знову йдеш зранку на бій до вечора, розбитись вщент, а дістати, знайти щось так йому потрібне. Те, без чого він не зможе нормально воювати. Або те, що захистить його.
Отака от любов. Догнала мене під старість і осіла в моїй душі.
І я живу заради нього.
І, захищаючи його, порву кожного, хто посміє образити.
Я бережу в душі цю святиню. І навіть не знаю, як я жила колись без цієї любові до нього…
… до східного українського фронту.
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1736522709741756
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
Щось таке в душі, ніжне й любиме, за що можна ухопити людину – і використовувати по тому, шантажуючи отим самим, захованим в душі.
Приховуйте свої ахілесові п’яти від сторонніх очей, люди. Приховуйте, навіть ховайте щільно. Не дай Боже вам показати своє слабке місце, свій біль та свою любов та ніжність…
… я свою любов та ніжність приховати не змогла.
О, ні, я не оголошувала про неї прилюдно – але треба бути зовсім сліпим, щоб не побачити її.
Його…
Тож скажемо нарешті голосно. Чого вже критись?
Я полюбила його не одразу. Одразу він мене швидше налякав. А любов та ніжність з’явились вже потім.
Я навіть не згадаю, де саме – у Красногорівці, Водяному та Пісках, де вперше я взнавала його і зустрічалась з ним.
Аж ні, уперше було начебто у Слав’янську.
Чи то вже потім я зрозуміла, як люблю його – на двадцять дев’ятому і тридцять першому блокпостах, коли бували ми там разом. Чи в Щасті. Чи в Станиці?
А вже коли я вийшла до Дебальцеве, та й потім, коли пішла на південь – я чітко розуміла його місце у моєму серці.
… він пофігіст.
Боже, який він пофігіст. І коли я стаю на його захист, він регоче (втім, регоче він вдячно), але частіше не помічає.
На захист я стаю, коли мені здається, що сам він не зможе відповісти на якісь облудні звинувачення отут, в інтернетах. Та й як йому відповідати. Ви ж самі розумієте, які слабкі бувають інтернети там, де перебуває він.
Власне, іноді він тих обвинувачень і не чує – і дуже дивується, коли я хапаю шашку в руки і починаю нею махати. І починаю крити всіх, хто замахнеться на його святе ім’я. Щоправда, потім, коли повернеться до тилу, у відпустку, він отримає закономірний наслідок тих обвинувачень. Він отримає косі погляди перехожих, оцих пересічних тилових. Він сповна черпоне з цієї чаші, де:
- А ти вбивав?
- Та ви там усі вбивці!
- Та ти ж контужений. Ми чули, ви там усі контужені!
Знаєте, як йому те боляче. Але як він стримується – я не уявляю. Мені здається, оці чотири роки навчили його стримуватись. Саме оці, так, я не помиляюсь. Бо до війни міг міг би бути гарячішим. Тепер – спокій. До побілілих пальців кулаків.
Ну, а я що? Я в нього вчусь тому самому. Я взагалі у нього всьому вчусь.
І це правильна любов. Любов з повагою, з ніжністю – це ж те, що треба, і що б ви мені були здоровими, як тролить він іноді мою любов. Та й не лише мою.
А троль з нього відмінний. Я у житті не бачила такої тролятини на кожному кроці. Здається, він лише те й робить, що іронізує. З тилу. З оцього «болі-госі». З пафосу, який звучить, лише заговорять про нього. З самого себе заодно, і в першу чергу.
Люблю такий підхід.
А інакше йому не можна, бо він здуріє за ці роки, якщо не буде реготати. А хто-хто, а я й такі як я, закохані у нього – чудово все це розуміють. І що ж, ми регочемо разом.
А закоханих у нього вистачає, і це теж правильно. Бо, хоч він іноді захлинається в обіймах нашої любові – частіше йому все ж нашої любові і не вистачає.
Звичайно, він у тому не зізнається.
Ну, будемо чесними – маніпулятор він той ще. Коли йому щось потрібно – він тобі душу виверне, аж доки ти не розіб’єшся вщент, та те потрібне йому дістанеш.
Ну, тут таке – не може існувати любові із закритими очима. Коли ти когось любиш, ти мусиш, просто зобов’язаний бачити усі напрямки його прекрасної та різнопланової все ж душі. Бачити. Щось пробачати. Чомусь вчитись. Вірити, що як раптом з тобою щось станеться – він прийде тобі на допомогу. І він вже приходив, у цьому тобі й зовсім не варто сумніватись. Іноді він аж наполягає, питаючи з притиском:
- Тобі потрібна допомога? Лише скажи, я розіб’юсь вщент, а дістану тобі те, що треба. То тобі лише здається, що в мене тут нема можливостей. Насправді я прийду і врятую тебе.
Усміхаєшся.
Звично хитаєш головою – ні-ні, дякую. Ні, поки що допомога непотрібна. Так-так, буде потрібна, я покличу. І знову йдеш зранку на бій до вечора, розбитись вщент, а дістати, знайти щось так йому потрібне. Те, без чого він не зможе нормально воювати. Або те, що захистить його.
Отака от любов. Догнала мене під старість і осіла в моїй душі.
І я живу заради нього.
І, захищаючи його, порву кожного, хто посміє образити.
Я бережу в душі цю святиню. І навіть не знаю, як я жила колись без цієї любові до нього…
… до східного українського фронту.
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1736522709741756
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
