![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
nazavzhdy posting in ![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}
lenta_uaГРАФ ШЕНБОРН
Ох, ці вже закарпатські замки…
… всі тупають по сходах, я лишаюсь перед входом, підходжу до лотка з невеликим асортиментом сувенірів. Магніти, монети, якась кераміка, листівки та брошюри. Дивлюсь брошюру «Ілона Зріні», беру до рук, гортаю.
- То Ілона Зріні володіла цим замком? – питаю я у хлопця, що стоїть за лотком.
- А ви йдіть в замок, попросіть екскурсію, то й взнаєте. Хто володів, хто тут жив, а хто живе зараз. – каже хлопець.
Останнє звучить досить зловісно.
При цьому загадково усміхається кутиком рота. Хлопець і сам – весь загадковість. Час від часу він зводить очі на мури замку, очі розширюються, неначе хлопець побачив щось…
Серпанок пишної сукні, що мелькнув у вікні. Чи світлий лік княгині, що визирнула раптом у вікно. Поглянути, чи не насувається армада ворога – а чи просто підрахувати кількість сьогоднішніх екскурсантів.
Я повертаюсь, підводжу голову і сама намагаюсь видивитись, що ж там такого цікавого побачив хлопець. Але він переводить подих, полегшено зітхає – ах, то мені здалось, мабуть - і добре відрепетируваним царственим помахом руки запрошує мене до замку.
- А це не продається? – помічаю я раптом кувалду під ногами у хлопця.
Я не жартую. Кувалда мені потрібна. У нас на фронті інструмент потрібен завжди, а в Епіцентрі з кувалдами й ломами дуже дорого.
- Не продається. – не дивується хлопець, але тут же, схаменувшись, додає – Але ми можемо домовитись.
еге, виходить, торгівля сувенірами йде слабо. Ще раз кинувши оцінюючий погляд на кувалду, іду до сходів, що ведуть у замок.
- Замок було засновано… - починає пісеньку дивна пташка.
Пташка співає далі, я дивлюсь зачудовано – дівчинко, що тебе занесло сюди, в оці похмурі холодні стіни?
Оці ясні очі дивного розрізу, кольору та блиску – чому вони повинні розглядати незнайомих екскурсантів та сяяти цьому туристському зборищу?
А очі сяють так, що, здається, якщо трохи примружитись і раптом уявити цю маленьку тендітну пташку в отій величній сукні, від дами на портреті – то стане зрозуміло, чому так важко було взяти закарпатські замки нападникам.
Хіба ж можливо здати замок, в якому сидять та правлять такі княжни?
Пташка-княжна співає далі, намагаючись і нас, і навіть себе переконати в тому, що вона тут просто екскурсовод.
- А це піаніно якого року? – раптом питаються Санді та Женя.
Очі у Санді та Жені сяють теж так ясно, що оце потрійне сяйво трьох пташок раптом освітлює похмуру залу замку. А посмішки, які злітають на обличчя, відбиваються у вітражах на вікнах і починають грати зайчиками на кам"яній підлозі.
- О, це старовинний інструмент. – відказує нам юна княгиня, вибачте, екскурсовод, і переводить погляд на мене. – А ви?..
Я киваю повільно та велично – так, ти не помилилась, це я. Права та ліва мої руки плавно злітають та вказують на Санді та Женю, які стоять – одна за лівим, друга за правим моїм плечем. Оці піаністки. Я – ні. Я…
Паша, що замикає нашу маленьку групу, теж киває. Так, наші княгині теж вміють грати на інструментах. А що ви думали? В наших родових замках…
- Я попрошу дозволу у хазяїна замку, після екскурсії, добре? – схиляється у граціозному поклоні наша чудова пташка.
Я повільно схиляю голову на знак згоди – так, екскурсія перш за все. Але не стримую свого здивування – що, в замку є хазяїн? Отой, якого щойно ви нам показували на портреті забутого сторіччя?
Невже ви з ним спілкуєтесь?
Хазяїн замку суворо та бундючно дивиться на нас з портрету. І я починаю розуміти, що такий навряд чи дозволить нам торкатись його інструменту.
В зал тихим бігом влітає хлопець, що продає сувеніри, робить шанобливі знаки нашому чарівному екскурсоводу.
- Оооо… - всміхається нам вона. – Надворі ще одна екскурсія. Я можу провести її після вашої.
і запитально дивиться на мене.
- Ми не проти, нехай приєднуються. – киваю я.
І зал заповнюється людьми.
Ніздрі Санді починають примхливо тремтіти:
- Нащо такий парфум? – шепоче вона мені.
- Можливо, аби перебити запах немитого тіла. – погордливо кажу я.
- В нас в замках… - починає знову пташка, і ми киваємо.
Так, в наших замках люди давно вже вміють користуватись благами цивілізації. Ми не якесь там варварське шістнадцяте, ми вже сімнадцяте сторіччя! – хочеться продовжити нам далі, але правила виховання не дозволяють затримуватись на неоковирній хлопській темі.
З вулиці доноситься гудок автомобіля, він трубним звуком архангела зносить облуду аристократичного гонору і ми починаємо сміятись, самі не знаючи чого. Пташка-екскурсовод сміється нам назустріч – вона чудово розуміє, які чари вміє напускати цей замок.
- А зараз я прошу вас пройти таємним ходом. Жінки вперед, чоловіки за ними. Якщо когось там зустрінете, не зважайте. – запрошує нас вона.
І ми входимо в стіну, яка дійсно виявляється потаємним ходом.
- Ууууууууу… - звучить над малим склепінням, доки ми крокуємо в тій напівтемряві.
- А ось і ви. – стрічає нас у новій залі екскурсовод.
Таємний хід відригує довгу гусінь туристичного зборища. Ми тіснимось, стаємо колом біля величезного каміну.
- Добре б порахуватись. – награно турбується пташка. – Якщо вас буде менше, ніж туди зайшло, то не біда. А от якщо раптово більше, у нас можуть бути проблеми.
Туристи починають вдивлятись в обличчя одне одному, неначе дійсно рахують склад свити.
- А там хтось казав ууууууууу… - каже нам огрядна тітка з жахливим флером того дешевого парфуму.
- Таке може бути. – згоджується наша пташка, сяйнувши в нашу сторону, неначе підморгнувши. – І хто то міг бути…
Ми відходимо в сторону. Великі сходи ведуть на інший поверх. Нам хочеться пройтись тими сходами, вийти на галерею, якщо тут є галерея. Поглянути в сторону, звідки можуть прийти вороги. Знати б ще, де ця сторона.
- А це спальня Ілони Зріні. Ця спальня бачила…
- Знаю я, що вона бачила, та спальня. – буркотливо каже своєму супутнику маленька повна тітонька у кашеміровому светрі.
Супутник якось винувато й звично зіщулює плечі.
- Дорога моя, але ж ми не можемо знати, може, вона його дійсно кохала.
- Кого вона лише не кохала! – зривається на злий шепіт його дружина. – А от скажи мені, скажи…
- Я тобі сто раз вже казав. – зіщулює плечі супутник.
- Не сто, а тисяча триста дев"яносто вісім. Я рахувала. Але…
- Ілона Зріні була видатною жінкою того часу. – продовжує екскурсовод. - Вона знала п"ятнадцять мов, поезію та математику…
- Математику. – пхикає жінка. – Тоді всі знали математику. Подивилась би я на вас, якби ви управляли тим замком без математики. Мовчу вже про Паланок.
- За 8 днів гості з'їли 10 вгодованих биків, 36 телят, 20 свиней, 80 овець, 4 оленів, 10 козуль, 6 диких кабанів, 2 лані, 50 фазанів, 70 індиків, 250 перепелів, 160 куріпок, 120 качок, 150 селезнів, 8 центнерів риби, 50 центнерів меду і цукру. Випили: 130 бочок червоного і 150 діжок білого вина, 40 діжок пива і 25 малих діжок польської горілки. – завчено шепоче чоловік.
- І знову ти про те весілля! Не смій мені казати про те весілля! На нашому було не менше. – раптово окрисюється жіночка.
Я прислухаюсь, чоловік те помічає і раптом улесливо посміхається мені, злегка здійнявши рукою капелюха. Я киваю.
- Весілля Ілони та її другого чоловіка графа… - продовжує екскурсовод.
- І ця мені про те весілля. – аж піниться від злості жінка.
- Та далось тобі те весілля. – винувато шепоче чоловік.
- А коли б дехто не напився на тому весіллі, то й не прийшлось би годувати байстрюків. – шипить далі жінка.
Чоловік зітхає.
- … і тоді Ілону заточили до монастиря. – продовжує екскурсовод. – Але народ продовжував любити свою володарку, свою королеву, яка між коханням та багатством обрала кохання.
- Ой, я не можу… - кривиться жінка. – Обрала вона. Знали б вони, що саме вона обирала. Нехай краще розкажуть, як чоботи лизала.
- А ти за той чобіт мовчи. – раптом розгортає плечі маленький чоловічок. – Його було покарано за той чобіт, і всі, геть усі, були обурені… Попрано шляхетську гордість, попрано аристократизм!
- Ой, я не можу… - продовжує бурчати жінка. – Обурені вони були. Вони були обурені іншим, що та Ілона, та…
- Шшшшшш… - повертається до них величезний статечний чоловік, який мовчить увечь час, лише бликає очима по цеглі, неначе перевіряє, чи довго ще простоїть. – Що ви тут розвели. Наступного разу…
- Та коли він ще буде, наступний раз… - тихенько бурмоче насуплена жінка.
Екскурсію закінчено. Ми йдемо до нижньої зали. Звідкись, неначе з-під землі чи із стіни, з"являється літній чоловік. У нього сиве волосся, зав"язане на потилиці у хвіст. Кутається у білу в"язану кофту.
Чоловік мовчки відмикає старезне фортепіано і чекає, дивлячись на портрет Ілони Зріні.
Санді підходить до фортепіано і торкається клавіш. Туристи бродять залами. Молодий хлопець у спортивному костюмі і кросовках стає біля канделябру, обирає позу «революціонер недбало отпирається на канделябр захопленого замку» і, сховавши соняшникове насіння в жменю, робить сигнал товаришу – дайош, фотографуй!
Якась тітка вихиляється перед фотоапаратом давно загубленою талією.
- А хто кричав уууууууууууу? – допитується тітка з поганим парфумом.
Ілона Зріні з портрету приречено та звично вдивляється в усе те. Екскурсовод підходить до мене.
- Ви покажете мені сад? Здається, задумано французький стиль? – питаю я.
- З задоволенням. І так, французький. – відповідає вона мені, слухаючи гру Санді і поглядаючи на сивого чоловіка з ключами.
- Дякую. – каже йому Санді, вставши від фортепіано.
Чоловік велично киває їй і підходить до кришки фортепіано. З іншого кутка зали на нього уважно дивляться чоловік та жінка.
- Випили: 130 бочок червоного і 150 діжок білого вина, 40 діжок пива і 25 малих діжок польської горілки… - бурмоче собі під ніс чоловік.
- Я тобі згадаю, я тобі ще й тую спальню пригадаю… - шепоче йому жінка.
Сивий чоловік з ключами презирливо смикає кутиком губ та виходить на вулицю.
- Я хочу, щоб ви знали, хто був у вас в гостях. Ми приїхали з… - говорить йому один з туристів.
Чоловік не слухає, недбалим рухом бере запропоновану візитку, не глянувши, опускає її в кишеню в"язаної білої кофти.
Хлопець, що продає сувеніри, поглядує на сивого чоловіка, не забуваючи пропонувати туристам вибити собі монету на пам"ять. Туристи хапають кувалду, щосили б"ють по монетній формі.
Я гріюсь на осінньому сонці, мружачи очі на стіни замку. Вирішую нарешті не купувати ту кувалду. Дивлюсь услід туристам, які крокують до свого автобусу.
- Знали б вони, що та Ілона. – не вгамовується жіночка.
- А хто гудів у тій стіні? – продовжує допитуватись жінка з поганим парфумом.
Статечний чоловік обертається і ще раз окидує оком стіни замка – чи міцна цегла, чи довго ще простоять?
Я знову заходжу до замкової зали, тепер вже щоб забрати своїх княгинь. Нам час їхати.
Екскурсовод, наша чарівна пташка, сяючи очима, запрошує чергову екскурсію до потаємного ходу.
Я теж підходжу до потаємного ходу, чекаю, доки зайде туди останній турист, просовую голову у дверну щілину і кажу услід:
- Ууууууууууу…
Суворо та бундючно дивляться на мене два власника замку - один, стоячи біля вхідних дверей, тримаючи в руках ключі від фортепіано, другий - з портрету над тим фортепіано.
- Вони однакові... - округлює очі Женя.
- Шшшшшш... - шикаю я. - Розвели мені тут.
Санді регоче, і її сміх починає гуляти під склепіннями – десь на другому поверсі їй луною відповідає смішок княжни-екскурсовода.
… ох, ці вже закарпатські замки!
Дивитись всі фото тут:
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1586462654747763
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
Ох, ці вже закарпатські замки…
… всі тупають по сходах, я лишаюсь перед входом, підходжу до лотка з невеликим асортиментом сувенірів. Магніти, монети, якась кераміка, листівки та брошюри. Дивлюсь брошюру «Ілона Зріні», беру до рук, гортаю.
- То Ілона Зріні володіла цим замком? – питаю я у хлопця, що стоїть за лотком.
- А ви йдіть в замок, попросіть екскурсію, то й взнаєте. Хто володів, хто тут жив, а хто живе зараз. – каже хлопець.
Останнє звучить досить зловісно.
При цьому загадково усміхається кутиком рота. Хлопець і сам – весь загадковість. Час від часу він зводить очі на мури замку, очі розширюються, неначе хлопець побачив щось…
Серпанок пишної сукні, що мелькнув у вікні. Чи світлий лік княгині, що визирнула раптом у вікно. Поглянути, чи не насувається армада ворога – а чи просто підрахувати кількість сьогоднішніх екскурсантів.
Я повертаюсь, підводжу голову і сама намагаюсь видивитись, що ж там такого цікавого побачив хлопець. Але він переводить подих, полегшено зітхає – ах, то мені здалось, мабуть - і добре відрепетируваним царственим помахом руки запрошує мене до замку.
- А це не продається? – помічаю я раптом кувалду під ногами у хлопця.
Я не жартую. Кувалда мені потрібна. У нас на фронті інструмент потрібен завжди, а в Епіцентрі з кувалдами й ломами дуже дорого.
- Не продається. – не дивується хлопець, але тут же, схаменувшись, додає – Але ми можемо домовитись.
еге, виходить, торгівля сувенірами йде слабо. Ще раз кинувши оцінюючий погляд на кувалду, іду до сходів, що ведуть у замок.
- Замок було засновано… - починає пісеньку дивна пташка.
Пташка співає далі, я дивлюсь зачудовано – дівчинко, що тебе занесло сюди, в оці похмурі холодні стіни?
Оці ясні очі дивного розрізу, кольору та блиску – чому вони повинні розглядати незнайомих екскурсантів та сяяти цьому туристському зборищу?
А очі сяють так, що, здається, якщо трохи примружитись і раптом уявити цю маленьку тендітну пташку в отій величній сукні, від дами на портреті – то стане зрозуміло, чому так важко було взяти закарпатські замки нападникам.
Хіба ж можливо здати замок, в якому сидять та правлять такі княжни?
Пташка-княжна співає далі, намагаючись і нас, і навіть себе переконати в тому, що вона тут просто екскурсовод.
- А це піаніно якого року? – раптом питаються Санді та Женя.
Очі у Санді та Жені сяють теж так ясно, що оце потрійне сяйво трьох пташок раптом освітлює похмуру залу замку. А посмішки, які злітають на обличчя, відбиваються у вітражах на вікнах і починають грати зайчиками на кам"яній підлозі.
- О, це старовинний інструмент. – відказує нам юна княгиня, вибачте, екскурсовод, і переводить погляд на мене. – А ви?..
Я киваю повільно та велично – так, ти не помилилась, це я. Права та ліва мої руки плавно злітають та вказують на Санді та Женю, які стоять – одна за лівим, друга за правим моїм плечем. Оці піаністки. Я – ні. Я…
Паша, що замикає нашу маленьку групу, теж киває. Так, наші княгині теж вміють грати на інструментах. А що ви думали? В наших родових замках…
- Я попрошу дозволу у хазяїна замку, після екскурсії, добре? – схиляється у граціозному поклоні наша чудова пташка.
Я повільно схиляю голову на знак згоди – так, екскурсія перш за все. Але не стримую свого здивування – що, в замку є хазяїн? Отой, якого щойно ви нам показували на портреті забутого сторіччя?
Невже ви з ним спілкуєтесь?
Хазяїн замку суворо та бундючно дивиться на нас з портрету. І я починаю розуміти, що такий навряд чи дозволить нам торкатись його інструменту.
В зал тихим бігом влітає хлопець, що продає сувеніри, робить шанобливі знаки нашому чарівному екскурсоводу.
- Оооо… - всміхається нам вона. – Надворі ще одна екскурсія. Я можу провести її після вашої.
і запитально дивиться на мене.
- Ми не проти, нехай приєднуються. – киваю я.
І зал заповнюється людьми.
Ніздрі Санді починають примхливо тремтіти:
- Нащо такий парфум? – шепоче вона мені.
- Можливо, аби перебити запах немитого тіла. – погордливо кажу я.
- В нас в замках… - починає знову пташка, і ми киваємо.
Так, в наших замках люди давно вже вміють користуватись благами цивілізації. Ми не якесь там варварське шістнадцяте, ми вже сімнадцяте сторіччя! – хочеться продовжити нам далі, але правила виховання не дозволяють затримуватись на неоковирній хлопській темі.
З вулиці доноситься гудок автомобіля, він трубним звуком архангела зносить облуду аристократичного гонору і ми починаємо сміятись, самі не знаючи чого. Пташка-екскурсовод сміється нам назустріч – вона чудово розуміє, які чари вміє напускати цей замок.
- А зараз я прошу вас пройти таємним ходом. Жінки вперед, чоловіки за ними. Якщо когось там зустрінете, не зважайте. – запрошує нас вона.
І ми входимо в стіну, яка дійсно виявляється потаємним ходом.
- Ууууууууу… - звучить над малим склепінням, доки ми крокуємо в тій напівтемряві.
- А ось і ви. – стрічає нас у новій залі екскурсовод.
Таємний хід відригує довгу гусінь туристичного зборища. Ми тіснимось, стаємо колом біля величезного каміну.
- Добре б порахуватись. – награно турбується пташка. – Якщо вас буде менше, ніж туди зайшло, то не біда. А от якщо раптово більше, у нас можуть бути проблеми.
Туристи починають вдивлятись в обличчя одне одному, неначе дійсно рахують склад свити.
- А там хтось казав ууууууууу… - каже нам огрядна тітка з жахливим флером того дешевого парфуму.
- Таке може бути. – згоджується наша пташка, сяйнувши в нашу сторону, неначе підморгнувши. – І хто то міг бути…
Ми відходимо в сторону. Великі сходи ведуть на інший поверх. Нам хочеться пройтись тими сходами, вийти на галерею, якщо тут є галерея. Поглянути в сторону, звідки можуть прийти вороги. Знати б ще, де ця сторона.
- А це спальня Ілони Зріні. Ця спальня бачила…
- Знаю я, що вона бачила, та спальня. – буркотливо каже своєму супутнику маленька повна тітонька у кашеміровому светрі.
Супутник якось винувато й звично зіщулює плечі.
- Дорога моя, але ж ми не можемо знати, може, вона його дійсно кохала.
- Кого вона лише не кохала! – зривається на злий шепіт його дружина. – А от скажи мені, скажи…
- Я тобі сто раз вже казав. – зіщулює плечі супутник.
- Не сто, а тисяча триста дев"яносто вісім. Я рахувала. Але…
- Ілона Зріні була видатною жінкою того часу. – продовжує екскурсовод. - Вона знала п"ятнадцять мов, поезію та математику…
- Математику. – пхикає жінка. – Тоді всі знали математику. Подивилась би я на вас, якби ви управляли тим замком без математики. Мовчу вже про Паланок.
- За 8 днів гості з'їли 10 вгодованих биків, 36 телят, 20 свиней, 80 овець, 4 оленів, 10 козуль, 6 диких кабанів, 2 лані, 50 фазанів, 70 індиків, 250 перепелів, 160 куріпок, 120 качок, 150 селезнів, 8 центнерів риби, 50 центнерів меду і цукру. Випили: 130 бочок червоного і 150 діжок білого вина, 40 діжок пива і 25 малих діжок польської горілки. – завчено шепоче чоловік.
- І знову ти про те весілля! Не смій мені казати про те весілля! На нашому було не менше. – раптово окрисюється жіночка.
Я прислухаюсь, чоловік те помічає і раптом улесливо посміхається мені, злегка здійнявши рукою капелюха. Я киваю.
- Весілля Ілони та її другого чоловіка графа… - продовжує екскурсовод.
- І ця мені про те весілля. – аж піниться від злості жінка.
- Та далось тобі те весілля. – винувато шепоче чоловік.
- А коли б дехто не напився на тому весіллі, то й не прийшлось би годувати байстрюків. – шипить далі жінка.
Чоловік зітхає.
- … і тоді Ілону заточили до монастиря. – продовжує екскурсовод. – Але народ продовжував любити свою володарку, свою королеву, яка між коханням та багатством обрала кохання.
- Ой, я не можу… - кривиться жінка. – Обрала вона. Знали б вони, що саме вона обирала. Нехай краще розкажуть, як чоботи лизала.
- А ти за той чобіт мовчи. – раптом розгортає плечі маленький чоловічок. – Його було покарано за той чобіт, і всі, геть усі, були обурені… Попрано шляхетську гордість, попрано аристократизм!
- Ой, я не можу… - продовжує бурчати жінка. – Обурені вони були. Вони були обурені іншим, що та Ілона, та…
- Шшшшшш… - повертається до них величезний статечний чоловік, який мовчить увечь час, лише бликає очима по цеглі, неначе перевіряє, чи довго ще простоїть. – Що ви тут розвели. Наступного разу…
- Та коли він ще буде, наступний раз… - тихенько бурмоче насуплена жінка.
Екскурсію закінчено. Ми йдемо до нижньої зали. Звідкись, неначе з-під землі чи із стіни, з"являється літній чоловік. У нього сиве волосся, зав"язане на потилиці у хвіст. Кутається у білу в"язану кофту.
Чоловік мовчки відмикає старезне фортепіано і чекає, дивлячись на портрет Ілони Зріні.
Санді підходить до фортепіано і торкається клавіш. Туристи бродять залами. Молодий хлопець у спортивному костюмі і кросовках стає біля канделябру, обирає позу «революціонер недбало отпирається на канделябр захопленого замку» і, сховавши соняшникове насіння в жменю, робить сигнал товаришу – дайош, фотографуй!
Якась тітка вихиляється перед фотоапаратом давно загубленою талією.
- А хто кричав уууууууууууу? – допитується тітка з поганим парфумом.
Ілона Зріні з портрету приречено та звично вдивляється в усе те. Екскурсовод підходить до мене.
- Ви покажете мені сад? Здається, задумано французький стиль? – питаю я.
- З задоволенням. І так, французький. – відповідає вона мені, слухаючи гру Санді і поглядаючи на сивого чоловіка з ключами.
- Дякую. – каже йому Санді, вставши від фортепіано.
Чоловік велично киває їй і підходить до кришки фортепіано. З іншого кутка зали на нього уважно дивляться чоловік та жінка.
- Випили: 130 бочок червоного і 150 діжок білого вина, 40 діжок пива і 25 малих діжок польської горілки… - бурмоче собі під ніс чоловік.
- Я тобі згадаю, я тобі ще й тую спальню пригадаю… - шепоче йому жінка.
Сивий чоловік з ключами презирливо смикає кутиком губ та виходить на вулицю.
- Я хочу, щоб ви знали, хто був у вас в гостях. Ми приїхали з… - говорить йому один з туристів.
Чоловік не слухає, недбалим рухом бере запропоновану візитку, не глянувши, опускає її в кишеню в"язаної білої кофти.
Хлопець, що продає сувеніри, поглядує на сивого чоловіка, не забуваючи пропонувати туристам вибити собі монету на пам"ять. Туристи хапають кувалду, щосили б"ють по монетній формі.
Я гріюсь на осінньому сонці, мружачи очі на стіни замку. Вирішую нарешті не купувати ту кувалду. Дивлюсь услід туристам, які крокують до свого автобусу.
- Знали б вони, що та Ілона. – не вгамовується жіночка.
- А хто гудів у тій стіні? – продовжує допитуватись жінка з поганим парфумом.
Статечний чоловік обертається і ще раз окидує оком стіни замка – чи міцна цегла, чи довго ще простоять?
Я знову заходжу до замкової зали, тепер вже щоб забрати своїх княгинь. Нам час їхати.
Екскурсовод, наша чарівна пташка, сяючи очима, запрошує чергову екскурсію до потаємного ходу.
Я теж підходжу до потаємного ходу, чекаю, доки зайде туди останній турист, просовую голову у дверну щілину і кажу услід:
- Ууууууууууу…
Суворо та бундючно дивляться на мене два власника замку - один, стоячи біля вхідних дверей, тримаючи в руках ключі від фортепіано, другий - з портрету над тим фортепіано.
- Вони однакові... - округлює очі Женя.
- Шшшшшш... - шикаю я. - Розвели мені тут.
Санді регоче, і її сміх починає гуляти під склепіннями – десь на другому поверсі їй луною відповідає смішок княжни-екскурсовода.
… ох, ці вже закарпатські замки!
Дивитись всі фото тут:
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1586462654747763
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
