lenta_ua

........ "Два мира - два Шапиро" ........
(епіграф)

Є в мене друзі – росіяни.
Є в мене френди звідтіля ж.
Я їх ціную. Я люблю їх. Я вдячна їм.
Їх мало, дуже мало. Але вони перевірені часом та спільним болем – і цей пост буде НЕ про них.

Їх було дуже багато – друзів та френдів з Росії. Поки я не почала їх викреслювати.
Перші риски на імена лягли під час Майдану. Але й тоді тих друзів ще лишалось багато.
Потім війна Росії проти України. І я почала закреслювати імена дуже швидко. І з кожним викресленим іменем наче ставало чистіше навколо мене, неначе більшало кисню в повітрі – настільки моє повітря було на той час вже отруєне їхніми токсичними видихами ротових порожнин. Дехто з них називав себе лібералами.

(і що воно за звір такий - лібералізм?)

У всіх у нас є певний пул видних громадських діячів з Росії, які допомагають нам. Або невидних громадських діячів.
Є в нас ті славнозвісні ліберали, які бували у прифронтовій, та навіть фронтовій зоні нашої війни не раз, не десять, а стоп»ятсот разів, та навіть з двох сторін тієї лінії фронту бували вони.
Російські паспорти – пропуск на ТУ сторону більш-менш простий. І тому ці люди гасають туди-сюди, допомагаючи нам вирішувати в основному проблеми мирного населення. Як можуть, так і допомагають.
Є інша категорія – як бачать, так і допомагають.
Є категорія зовсім сувора – як їм велено домагати, так вони і допомагають.
Згадаємо Єлизавету Глінку, нехай земля їй буде тим що є. Теж кричала, що допомагала українцям. А потім очолила масове викрадання українських дітей, волаючи час від часу, що "нікакіх расійськіх войск здєсь нєт!"
Ну, що ж, у пеклі, кажуть, теж є робота.

Але, спостерігаючи за діяльністю цих російських лібералів, ми можемо скільки хочеш дивуватись дивним процесам, що відбуваються в їх мізках. Від «зберемо дані про насилля у першу чергу з боку української сторони, ой, да ани же там все насильники и мародёры!» до «давайтє же міріться, мижебратья!»
Можемо – але вже не дивуємось. Ціну російському лібералізму ми знаємо давно.

(і що воно за звір такий – лібералізм?)

Дивує інше.
Дивують українські громадяни, які поповзом, поповзом, на пузі перед російськими лібералами.
- Вони нам допомагають, вони герої!
- Вони роблять те, що українці навіть не подумали зробити!
- Вони за нас!

І поповзом, поповзом – а що означає слово поповзом, ви вже самі перекладіть нашим малоросійським українським громадянам. А я перекладаю його – пасть ниц. Пасть ниц и ползти, целуя благодарственно великоросскую туфлю.

Не вірите про поповз малоросії до великоруських лібералів?
Хочете приклад?
Прошу.

Десь тиждень тому з"явився пост такої Вікторії Івлєвої.
Івлєва – трішечки герой нашого часу. Івлєва героїчно вивозила людей з тієї сторони на цю. І в цих словах нема аж ніякого сарказму.
Вивозячи людей, мотаючись фронтами, балакаючи балачки на камеру – усе ж Вікторія щось допускала, щось таке одразу невловиме, великороське. Щось таке дивне, від чого хотілось триматись подалі. Подалі від цих богоугодних, в будь-якому випадку, діянь.
І я тут не збираюсь розбирати ці діяння. І навіть образ Івлєвої мене цікавив мало. АЖ ДО ЦЬОГО ПОСТУ

«Дорогие мои друзья со всей Украины! Я приняла крайне сложное и тяжелое для себя решение: поняв наконец, как вам всем это важно, Я ТОРЖЕСТВЕННО ОБЕЩАЮ говорить и писать В УКРАИНЕ. Мой любимый русский язык и моя прекрасная русская литература меня поймут и простят, ибо есть на свете вещи поважнее грамматики.
Ваша Виктория Ивлева из города Харькова В УКРАИНЕ.»
https://www.facebook.com/victoria.ivlevayorke/posts/10155502467555987?pnref=story

Вчитайтесь. Який пафос. Яка самопожертва.
Я теж подумала, що людина жартує – аж ні, цей пафос нам подавався цілком серйозно. Дійсно, ключове рішення для людини. Яка нарешті, на четвертому році війни, зрозуміла – «на» говорять про окуповані території. А, ні, так і не зрозуміла. Просто зробила уступку, раскланюючись паралельно перед вєлікім і могучім.

У коментах добряче посміялись над ексцентричністю поста. Але були й такі коменти:
- Вика, правильно "в". Но вам все равно спасибо:)
- Спасибо
- Вика! Ты настолько мудрый и грамотный человек, что на всё, то, что написано ниже - можешь позволить себе, не обращать никакого внимания!!!!! Люблю тебя и ценю, наш большой друг ! Большой друг всей УКРАИНЫ! И не важно : " в " или " на" - ТЫ ЛУЧШАЯ!!!!! 😘 Я знаю, что меня поддержат все, кто тебя знает. Успехов тебе на нашей Родине!
- Я так і знав... парив тобі мозок, парив... нарешті... цьомаю тебе, кацапочка... хоча ншо було ото так довго думать?
- И от меня - спасибо,Виктория! "-Ибо есть на свете вещи поважнее грамматики".
- Спасибо, Виктория. Я тоже так говорю. Уверена, что мои родители - преподаватели русского языка- меня бы поняли.
- Виктория! счастлива, что мы в одном городе дышим одним воздухом)
- Красно дякую
- Виктория, спасибо!
- Вика! Как я Вас лю.
- Виктория, спасибо - очень приятно знать об этом жесте уважения.
і так далі, і скрізь – спасибо, спасибо.
Сонце зупинилось на небосхилі і завмерло, доки українці тут дякують росіянці за її сміливий героїчний крок – говорити нарешті «в» замість «на»
Как я вас лю, мої малоросійські ліберали! – оце найкраще, що тут можна сказати. Бо українцями цих людей назвати важко.
Повторюю – пост смішний саме цим пафосом та героїчністю. Але тут не про це, а про тих самих українців за громадянством, але не за духом своїм - українців, які швиденько опустились навколішки і цілують героїчну великороську руку. І поповзом, поповзом.
Тобто – пали ниц.
О, бачимо ми – то у російських лібералів є свої послідовники і в нас.

(і що воно за звір такий – лібералізм?)

Де гордість?
Де? – питаю я вас.
Та найкраще, що мусів би сказати тут українець (і єдине, що він мав би сказати):
- Так, шановна російська пані. У НАС В УКРАЇНІ прийнято казати саме так. Тому давайте без оцих ваших самопожертв. Або ви поважаєте нас, з усіма нашими вимогами. Або чемодан-вокзал. І поменше пафосу.

Так ні. Спасибо, спасибо, спасибо.
Малороси…

Ідемо далі.
Ось пост російської журналістки Анни Домбровської. Вона просить у людей грошей – внєзапно! – на потреби української армії.
Перевіряємо профіль, гуглимо, читаємо. Так, дійсно, симпатик України. Дійсно проводить багато часу на українських фронтах. І дійсно намагається допомагати українській армії.
Віват.
Але…
Читаймо далі:

«Я последнее время не совсем понимаю кто где воюет и кто кому помогает?
Странное дело, но деньги на запчасти для автомобилей, работающих на фронте, приходят в основном из россии. Тоже самое было и со сбором на украинские газеты для прифронтовых городов и сёл - больше половины денег пришло "из-за поребрика". Я конечно целиком и полностью поддерживаю желание россиян помочь украинцам победить путина, но видя полные кабаки в Киеве или Одессе, и фотографии известных волонтеров, лидеров общественных организаций с застолий в этих кабаках, у меня создается (возможно ошибочное) впечатление, что украинцы ху*ло уже победили и празднуют!»

еееееее…. я, звичайно, перепрошую, але це лише мене коробить, коли російська журналістка докоряє українцям за їх байдужіість до проблем фронту?
Я, український волонтер, четвертий рік працюю для фронту
Я, громадянка України, що виклала на потреби фронту добрячу купу особистих грошей
Я – українка
не дозволяю собі докоряти українським громадянам. Бо знаю, яка сила-силенна громадян України допомагала й допомагає фронту з останніх сил та грошей. І тут до нас приїздить російська журналістка й пояснює нам, як нам жити і що робити?
еееееее…… і я пишу, не стало сили промовчати:

- Не варто вам дорікати українцям. Ви ж російська журналістка, так? Вибачте, але ви не маєте права осипати українців докорами. А щодо поганих зборів на вашу картку саме з України - можливо, саме тому вони й погані. Люди самі обирають, кому їм довіряти.

Що я почула у відповідь?
Правильно. Ви знали, знали!
Я почула маленьке інтернет-хамство – ой, успакойтесь…
Потім мене було відправлено до «моїх» сепарів. Потім – до «моїх» депутатів, в яких обурливі Е-декларації.
Потім журналістка Анна Домбровська мені повідала, що вона буває на фронтах (пасть ніц!) і бачить багато різних українців.
Тобто, я правильно зрозуміла? – представник і громадянин країни, яка напала на мою країну, примчав сюди, в мою Україну, аби допомогти нам у війні, та паралельно повчити нас життю?
Потикати носом в наших сепарів, наших депутатів?

Далі мені подали відео, зняте хороброю журналісткою. Подали як візитну картку – ось де я буваю, що я бачу.
Дівчинка навіть не поглянула в профіль, не стала думати про те, а хто ж її коментатор, ба навіть не подумала про те, що майже кожен український коментатор може представити подібні відео. Бо кількість українців, які постійно бувають (живуть) на фронті, давно вже переважило зашкальні цифри.
А кількість тих, хто НЕ представить жодне відео, теж чимала – бо коли ти працюєш на фронті, зазвичай відео знімати ніколи.

Ідемо далі інтернетом і наштовхуємось на ще одного симпатика України, відомого військового журналіста. Ім"я не буду називати, самі вгадаєте.
Журналіст пише пост на захист нашого бійця, заарештованого в Італії – справа Віталія Марківа. Пише по ділу, він бував в іскомих місцях, і ми це знаємо. В іскомих місцях він отримав від українських вояків по шиї, і ми знаємо за що – за те, що виставляв фотографії прямісінько в інтернет. З такою добровольною наводкою нашу позицію ворожа артилерія і накрила. Але це діла давні, травою поросли – помилки на фронтах бували в кожного.
Що ж робить зараз наш бравий журналіст-баталіст? – а він ось вже ставить фотографії, начебто на захист українського бійця.
- И посмотрите в артиллерийский прицел! Вот фото, сделанное прямо в артиллерийский прицел. Да там же даже людей не разобрать, так далеко находилось искомое место! – взахлёб «защищает» нашего бойца русский журналист.

Бліііііііін…
Якраз зараз, коли вся Україна, від рядових до Генпрокурора, не кажучи вже про послів, намагається довести, що наш боєць служив в такому підрозділу, де й мінометів не було – наш баталіст постить фото, зроблене в МІНОМЕТНИЙ приціл.
І доводь потім, що міномети ті стояли в сусіднього підрозділу, та й чи вже треба доводити – он фотографія миттєво розлетілась інтернетом. Хороший адвокатський прийом, що тут казати.
З такими друзями і ворогів не треба, я вам скажу.

Для чого це зробив наш баталіст?
З вредності, а може, в нього був зуб на нашого бійця? – та ні. Він чесно хотів допомогти. Ну, і зайвий раз показати, де він бував, що він знімав, в яку гущу собитій попадав. І – а ось дивіться, який у мене багатющий архів! – теж стоїть не на останньому місці.

Я не розумію – оця російська журналістка та наш російський баталіст… Ця Івлєва, яка на четвертому році війни нарешті зрозуміла, що говорити «на Україні» - то говорити про захоплені та окуповані території.
Та й чи зрозуміла, бачте, вона просто зробила нам уступку.
Я не розумію, вони дійсно оце усе всерйоз – одна дорікає нам тим, що ми не скидаємо грошей на ЇЇ картку, другий неначе й допомагає, але так, що краще б жував?
Вони трохи нерозумні, якщо не розуміють таких тонкощів?
Чи як? Чи де?
Ні, тут інше. В мене складається думка, а ви поправте, якщо помиляюсь – їм пофіг власне Україна. Для них для всіх Україна фронтова – то рамка, у яку вони містять свої біографії. О, ще одна гаряча точка. Зачекінились, пішло в портфоліо.
Україна для них – лише фон для селфі. Для нормального такого професійного селфі баталістів.
Тут доказом – апломб.
Великороськмй апломб – ось рамка для цих персонажів. Бо, здається, можна вивести журналіста з росії, але Росію з журналіста вивести неможливо.

І хочеться попросити цих журналістів та допомагальників з Росії – а чи не могли б ви, перш ніж прилюдно тикати нас носами в «наших» сепарів та «наших» депутатів – чи не могли б ви повернутись до своєї країни та навести там лад?
Тоді, дивись, можливо, і війна б скоріше закінчилась.
А, не можете… Розуміємо.
Тоді давайте так – ви тут сидіть і помовчуйте в тряпочку. Бо, якими б ви не були симпатиками України, яку б роботу не робили – а це саме ваша країна напала на нашу. Саме ви, так-так, в тому числі і ви, допустили це.

І хочеться сказати нашим малоросам, які бігом-бігом в коменти до великоросійських симпатиків України, і – спасибо, спасибо…
Спасибо за вашу позицию
Спасибо, что вот ві прієєхалі і наконєц научітє нас, как нам жить!
І пасть ніц.
І чмокнуть русскую туфлю.

… блін, вам за себе не соромно, люди?
Та що ж ви ніяк не виведете з себе оцю Малоросію ваших душ?
Можна вивести російського журналіста з росії – але Росію з нього вивести неможливо. Це вже зрозуміло й доведено часом.
Трирічним часом нашої війни.

… Є в мене російські люди – але вони вже радше космополіти. Ці люди допомагають нам тихо й без апломбу, без пафосу.
Є в мене росіяни – мої друзі. В яких я вчилась тактовності та вмінню робити діло без зайвого піару.
Які ніколи не полізуть вчити нас, як нам жити. Але разом з нами переживають лихі роки, розділяючи з нами наш біль.
Є в мене дорогоцінний лінк – там мій улюблений російський актор, мої особисті «Маленькі трагедії» - він виявився не падлюкою. На жаль, це зараз рідкість. Почитайте, який такт, яка повага до нашого народу, нашої нації, нашої країни.
http://www.akirama.com/2017/08/08/6516/
Є лінк, на який я просто наскочила в інтернеті – дивіться, людина живе в Москві. А в тексті – повага, мудрість, такт.
https://www.facebook.com/aashmelev/posts/1502641499779165
Не дякуємо - просто киваєво, завважуючи ваш рівень розуміння ситуації - і трохи посуваємось, звільняючи вам місце в наших рядах.
Так сами, як ми звільняємо місця в наших рядах для тих росіян, які бились і б"ються за Україну на наших фронтах.

Цей пост не про вас, друзі.
Цей пост про тих з російських журналістів, кого можна вивести з росії, але Росію, оту хамську великоросію з них вивести неможливо.

… ви скажете – та ну, дрібниці.
Якась дамочка рветься душою від незнання граматики та «в» чи «на»
Якась дівонька, купаючись в своєму власному героїзмі, раптом побачила себе аж центром фронту – спиши на інфантилізм.
Якийсь баталіст знову щось ляпнув, трохи не те – ну, ти ж його знаєш, він завжди співає, співає, а потім як кіксоне!
Дрібниці.

Так. Дрібниці.
Але колись, в далекі довоєнні часи, посварилась я якось в інтернеті з однією пані. Та пані з Москви почала дорікати українцям за те, що вони не дають доброчинних внесків на лікування їх же, українських дітей. «На Украине!» «На Украину» лунало від тієї пані у кожному рядку натхненного спічу.
Я промовчати не змогла. І та пані почула від мене все – починаючи з «в» та «на», закінчуючи тим, що вона, та росіянська пані, не має права повчати українців. І якщо вони не здають їй грошей, то, може, просто не вірять?
Та й мають право - бо українці не бачать від вас поваги до своєї країни.
Треба поважати країну, з якою ти спілкуєшся – резюмувала я тоді.
Тоді пів-інтернету накрило мене мокрим рядном. Як я могла підняти зуби на легенду нашого часу? Як я могла докоряти святій людині? Та їй ніколи поважати, вона діло робить!
Український малороський інтернет був теж тут як тут. Як я могла образити свєтлєйший лік святої? Та вона ж друг України, ліберал з лібералів!

Єлізавета Глінка звали ту пані.

(і що воно за звір такий – лібералізм?)

нема дрібниць. Все починається з поваги.
Якщо поваги до народу нема - її не буде, скільки не бий ти себе в груди, доводячи, що ліберал і любиш Україну усім серцем.