![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}
Entry tags:
ФОНД Діани Макарової: ̶И̶З̶В̶И̶Н̶И̶Т̶Е̶ ̶-̶ ̶Б̶Ы̶Л̶ ̶Н̶А̶П̶У̶Г̶А̶Н̶
Три доби, які потрясли…
Діло було так – приступи пішли лавиною. І з кожною новою хвилею ставало усе… гм… не простіше.
Це така зараза – вона вичавлює, і після кількох повторень ти відчуваєш себе неначе пропущеним крізь м’ясорубку. Ти не можеш вже нічого – сидіти, ходити, ти навіть їсти не можеш, бо їсти – це теж робота для організму.
І вирішено було до лікаря – ну, здрасті, а куди ж?
Згадали, що є ж страховка. Треба юзати, бо для чогось же страхувались. Зателефонували, ̶і̶ ̶б̶у̶л̶о̶ ̶н̶а̶м̶ ̶щ̶а̶с̶т̶я̶ і було нам велено їхати у Добробут.
Ну, Добробут – це ж супер. Це ж огого. Тим більше, коли страховка, правда ж?
Неправда.
Добробут одразу почав скликати консиліум – і це ще було нічого. Погано було, двоїлось і четверилось в очах, і двоє лікарів здавались четвіркою. а то і вісімкою, губи заплітались, язик вимовляв не всі звуки – але мізки працювали і на питання відповідали. Коли словами. а коли й жестом. Гусари, мовчати! Жести були пристойними. Мабуть…
Тут стало зовсім зле і треба було лягти на кушетку, терміново, швидше, швидше – і консиліум зовсім перелякався і викликав реаніматолога. Троє лікарів здавались шісткою, це якщо відкрити очі. Очі відкривались тяжко.
- Сротчно! – тут же велів реаніматолог. – Скорую і вабще. Сротчно!
Тут я намагалась пояснити, що не потрібно тут жодної швидкої. Що це більш-менш нормальний стан. І мої нечутливі воплі нарешті почули.
- А єслі ви таво… - дали мені нарешті зрозуміти лікарі.
- Я не таво, а я так живу. – докладно пояснила я, з останніх сил піднімаючись на кушетці і намагаючись зайняти якусь пристойну вертикаль. – Живу, працюю і навіть їду так на фронт. І тут жодного термінового, але на госпіталізацію я згодна. Бо це вже мене дістало. Давайте розбиратись.
- Нєт мєст! Мєст нєт, нічого нє можем сдєлать! – затараторили лікарі. – Скорую і куда-нібудь, а у нас нєт мєст.
Йшла третя година консиліума. Добробут навідріз відмовлявся вкладати мене до своєї клініки. Переляк бачився на обличчях лікарів.
Слабаки!
Позорище, я вам скажу. З такими приступами легко справлялись у госпіталі, ці випадки на раз розрулювали такмеди фронту – а ці хвалені лікарі відомої й славетної клініки Добробут тремтіли і боялись, що я їм зіпсую статистику.
Страхова медицина була присутньою у консиліумі по телефону, і теж вирішила, що я вмираю. Я посмикала пальцями, вимагаючи подати мені телефон, де істерила страхова.
- Ви что, нє понімаєте, что вас нужно ложить в больніцу нємєдлєнно? А в Добробутє нєт мєст! – вже підвищили на мене голос страхові.
- Нічого. – заспокоїла страхових я. – Я почекаю, доки закінчаться свята, когось випишуть, і нададуть мені місце.
- У нас нє будєт мєст! – вистрибнула добробутська лікарка.
А жаль, що вона це мені сказала. Бо якраз підхід цих лікарів мене і влаштовував. Вони під час свого консиліума встигли розписати план обстеження мого загадкового організму, і мене цей план цілком влаштовував. Мені здалось, що ці лікарі, можливо, схильні до пошуку хвороби, а не до ліплення діагнозів куда ні попадя.
Страхова тим часом з переляку перейшла на українську мову:
- А якщо ви не згодитесь лягти до лікарні зараз, ми відмовимо вам у лікуванні. – пригрозили мені щирою українською мовою.
Ти диви, вміють, коли захочуть! – подумала я. І подумки потерла руки, бо ось саме цього страховій казати було не варто.
- Що??? – спитала я так, що в кабінеті всі замовкли, а Павло Абрамов весело замружився, бо він чудово знав, що буває після оцього фірмового «Що???» - Ви мене шантажуєте? Я правильно почула? Страхова компанія, якій я сплачую внески, відмовляється мене лікувати???
- Ні. – пискнула страхова, здається, вони там теж зрозуміли, що саме ляпнули. – Ми просто хочемо сказати, що ми не знаємо, що з вами буде після свят.
- ЩОООО??? – спитала я. – Ви натякаєте, що я помираю? Ви розумієте, що саме ви щойно сказали пацієнту? Навіть, коли він помирає. Тим більше, коли він помирає!
Здається, отут вони дійсно все зрозуміли. І попросили тайм-аут, щоб порадитись.
Тим часом лікарка Добробуту підсунула мені документ про відмову від госпіталізації.
- Підпишіть, якщо ви дійсно відмовляєтесь від виклику Швидкої. – втомлено пояснила вона.
- Паша, вивчи документ, прошу. – втомлено попросила я. – Мені лише здалось, що тут написано про відмову госпіталізації саме в лікарні Добробут? Це було б дивно. Бо якраз від госпіталізації в Добробуті я не відмовляюсь.
- Та ні. Це ж ваша відмова від Швидкої. – швиденько сказала лікарка. – Підпишіть, раз не хочете їхати по Швидкій. Але я не розумію, як ви кудись взагалі доїдете в такому стані.
Павло Абрамов спинив її помахом долоні і взявся за вивчення документу. А Павло Абрамов вміє вивчати документи. Примітка. Я теж вмію.
- Так, дійсно. – сказав Павло Абрамов. – Це відмова від госпіталізації саме в Добробуті.
І ми обоє докірливо поглянули на лікарів. Павло пронизливо, обома очима, я – вкрай багатообіцяюче, одним оком. Друга повіка уперто не хотіла підніматись.
Лікарка зашарілась.
Я примирливо сказала:
- Отут графа, в яку я внесу уточнення. – і далі я важе черкала документ і правила, як сама хотіла.
Лікарка зітхала і згоджувалась вже хоча б на що – аби знести зі своєї голови відповідальність. І знести відповідальність з сяючої і прекрасної клініки Добробут. Яка справляється з будь-якими захворюваннями – але ось не справилась з мінімальною діагностикою, яку надавали мені – повторюю! – військові медики та навіть такмеди.
Красива боротьба з бюрократією та лікарським переляком кінчилась знову пшиком - мене вистачило лише на гнівний спіч, далі я знову сповзла на кушетку.
Додому я не доїхала. Зателефонувала страхова і просто вже благала кудись поїхати. До якоїсь лікарні. Бо в них відповідальність, самі понімаєте… Далі не договорювали, боячись знову щось ляпнути.
Сил не було. Приступи йшли валом. Я відхекувалась, як жаба, що виповзла на каменюку. Та й коли люди просять, воно якось інакше сприймається, аніж коли шантажують та залякують, правда? Зрештою, вони теж люди, і в них відповідальність...
І зрештою я згодилась.
Так я попала до Медбуду.
Попала – і залягла на койку.
Крапельниці, уколи – та ні, Бог з вами. Що колоти людині, коли не знаєш, від чого її колоти? В мене взяли кров з пальчика, показали кнопку термінового виклику і лишили в спокої. Я прокидалась від приступів і не могла дотягнутись до кнопочки.
Бо ця хвороба – як би вона не називалась – не дає тобі порухів під час приступів. Але лишає свідомість, зараза, за що їй і дяка. То ж іноді я можу, заплітаючи язика, все ж регулювати надання допомоги – нле трлеба наштир, марлно… нле чіфайте, фройде… тримайте холофу… - десь приблизно так.
Я вже розуміла, що тут, у клініках, ніхто нікуди не поспішає. Отримав койку то й лежи. Тут темп такий. Ось зачекай, доки лікарі візьмуть розгін, призначать тобі по одному-два обстеження на день. За три тижні ти обстежишся…
Мене це не влаштовувало. Я психувала до скону – і сама собі дивувалась. Адже до війни мене такі темпи в лікарнях цілком влаштовували. Чому тепер ні?
А тому що в мене особисто, і у всіх нас темп вже інший. Ми навіть повзучи, рухаємось швидше, ніж вони, діючи у своєму нормальному темпі.
… на ранок в клініку Медбуду зателефонували вже бойові друзі, чиї імена я, мабуть, не можу тут назвати – і після цього вже завєртє…
За дві доби мені зробили максимум обстежень. Навішали діагнозів і всі під питанням – і відпустили на свята додому.
В такому ж стані.
То ж зараз я йду лежати.
Просто лежати, дивлячись в стелю. А то, мабуть, і спати. Бо сил ні на що більше не лишається.
З вівторка в новий бій. Повзком, як можу.
… але ось про що я увесь час думаю. Про те, що я сказала лікарям цих днів:
- Якби ми працювали на фронті так, як ви діагностуєте, ні шатко, ні валко – ви б вже зараз лікували в своїх блискучих і прекрасних клініках російських солдат.
І от що я ще думаю - це добре, що за мене є кому встати, підняти на вуха страхову, зателефонувати до лікарні та запитати м'яко - так якого чорта, панове? - а якби ні?..
А що було зроблено Ф.О.Н.Д.ом за ці три тяжких доби – я навіть перераховувати не буду. Відправлялись посилки, працювали люди по замовленню запчастин для фронтових машин, розрулювались справи поранених та сиріт.
Бо як би я там не помирала, на погляд славетних добробутських лікарів – а ніжкою дригнути не завадить. І нема причини для гальмування фронтових справ.
Правда?
дякую усім, хто турбувався. Я вдома. Поки що. Бо що та як мені лікувати, досі неясно.
Далі буде.
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1741565632570797
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
Діло було так – приступи пішли лавиною. І з кожною новою хвилею ставало усе… гм… не простіше.
Це така зараза – вона вичавлює, і після кількох повторень ти відчуваєш себе неначе пропущеним крізь м’ясорубку. Ти не можеш вже нічого – сидіти, ходити, ти навіть їсти не можеш, бо їсти – це теж робота для організму.
І вирішено було до лікаря – ну, здрасті, а куди ж?
Згадали, що є ж страховка. Треба юзати, бо для чогось же страхувались. Зателефонували, ̶і̶ ̶б̶у̶л̶о̶ ̶н̶а̶м̶ ̶щ̶а̶с̶т̶я̶ і було нам велено їхати у Добробут.
Ну, Добробут – це ж супер. Це ж огого. Тим більше, коли страховка, правда ж?
Неправда.
Добробут одразу почав скликати консиліум – і це ще було нічого. Погано було, двоїлось і четверилось в очах, і двоє лікарів здавались четвіркою. а то і вісімкою, губи заплітались, язик вимовляв не всі звуки – але мізки працювали і на питання відповідали. Коли словами. а коли й жестом. Гусари, мовчати! Жести були пристойними. Мабуть…
Тут стало зовсім зле і треба було лягти на кушетку, терміново, швидше, швидше – і консиліум зовсім перелякався і викликав реаніматолога. Троє лікарів здавались шісткою, це якщо відкрити очі. Очі відкривались тяжко.
- Сротчно! – тут же велів реаніматолог. – Скорую і вабще. Сротчно!
Тут я намагалась пояснити, що не потрібно тут жодної швидкої. Що це більш-менш нормальний стан. І мої нечутливі воплі нарешті почули.
- А єслі ви таво… - дали мені нарешті зрозуміти лікарі.
- Я не таво, а я так живу. – докладно пояснила я, з останніх сил піднімаючись на кушетці і намагаючись зайняти якусь пристойну вертикаль. – Живу, працюю і навіть їду так на фронт. І тут жодного термінового, але на госпіталізацію я згодна. Бо це вже мене дістало. Давайте розбиратись.
- Нєт мєст! Мєст нєт, нічого нє можем сдєлать! – затараторили лікарі. – Скорую і куда-нібудь, а у нас нєт мєст.
Йшла третя година консиліума. Добробут навідріз відмовлявся вкладати мене до своєї клініки. Переляк бачився на обличчях лікарів.
Слабаки!
Позорище, я вам скажу. З такими приступами легко справлялись у госпіталі, ці випадки на раз розрулювали такмеди фронту – а ці хвалені лікарі відомої й славетної клініки Добробут тремтіли і боялись, що я їм зіпсую статистику.
Страхова медицина була присутньою у консиліумі по телефону, і теж вирішила, що я вмираю. Я посмикала пальцями, вимагаючи подати мені телефон, де істерила страхова.
- Ви что, нє понімаєте, что вас нужно ложить в больніцу нємєдлєнно? А в Добробутє нєт мєст! – вже підвищили на мене голос страхові.
- Нічого. – заспокоїла страхових я. – Я почекаю, доки закінчаться свята, когось випишуть, і нададуть мені місце.
- У нас нє будєт мєст! – вистрибнула добробутська лікарка.
А жаль, що вона це мені сказала. Бо якраз підхід цих лікарів мене і влаштовував. Вони під час свого консиліума встигли розписати план обстеження мого загадкового організму, і мене цей план цілком влаштовував. Мені здалось, що ці лікарі, можливо, схильні до пошуку хвороби, а не до ліплення діагнозів куда ні попадя.
Страхова тим часом з переляку перейшла на українську мову:
- А якщо ви не згодитесь лягти до лікарні зараз, ми відмовимо вам у лікуванні. – пригрозили мені щирою українською мовою.
Ти диви, вміють, коли захочуть! – подумала я. І подумки потерла руки, бо ось саме цього страховій казати було не варто.
- Що??? – спитала я так, що в кабінеті всі замовкли, а Павло Абрамов весело замружився, бо він чудово знав, що буває після оцього фірмового «Що???» - Ви мене шантажуєте? Я правильно почула? Страхова компанія, якій я сплачую внески, відмовляється мене лікувати???
- Ні. – пискнула страхова, здається, вони там теж зрозуміли, що саме ляпнули. – Ми просто хочемо сказати, що ми не знаємо, що з вами буде після свят.
- ЩОООО??? – спитала я. – Ви натякаєте, що я помираю? Ви розумієте, що саме ви щойно сказали пацієнту? Навіть, коли він помирає. Тим більше, коли він помирає!
Здається, отут вони дійсно все зрозуміли. І попросили тайм-аут, щоб порадитись.
Тим часом лікарка Добробуту підсунула мені документ про відмову від госпіталізації.
- Підпишіть, якщо ви дійсно відмовляєтесь від виклику Швидкої. – втомлено пояснила вона.
- Паша, вивчи документ, прошу. – втомлено попросила я. – Мені лише здалось, що тут написано про відмову госпіталізації саме в лікарні Добробут? Це було б дивно. Бо якраз від госпіталізації в Добробуті я не відмовляюсь.
- Та ні. Це ж ваша відмова від Швидкої. – швиденько сказала лікарка. – Підпишіть, раз не хочете їхати по Швидкій. Але я не розумію, як ви кудись взагалі доїдете в такому стані.
Павло Абрамов спинив її помахом долоні і взявся за вивчення документу. А Павло Абрамов вміє вивчати документи. Примітка. Я теж вмію.
- Так, дійсно. – сказав Павло Абрамов. – Це відмова від госпіталізації саме в Добробуті.
І ми обоє докірливо поглянули на лікарів. Павло пронизливо, обома очима, я – вкрай багатообіцяюче, одним оком. Друга повіка уперто не хотіла підніматись.
Лікарка зашарілась.
Я примирливо сказала:
- Отут графа, в яку я внесу уточнення. – і далі я важе черкала документ і правила, як сама хотіла.
Лікарка зітхала і згоджувалась вже хоча б на що – аби знести зі своєї голови відповідальність. І знести відповідальність з сяючої і прекрасної клініки Добробут. Яка справляється з будь-якими захворюваннями – але ось не справилась з мінімальною діагностикою, яку надавали мені – повторюю! – військові медики та навіть такмеди.
Красива боротьба з бюрократією та лікарським переляком кінчилась знову пшиком - мене вистачило лише на гнівний спіч, далі я знову сповзла на кушетку.
Додому я не доїхала. Зателефонувала страхова і просто вже благала кудись поїхати. До якоїсь лікарні. Бо в них відповідальність, самі понімаєте… Далі не договорювали, боячись знову щось ляпнути.
Сил не було. Приступи йшли валом. Я відхекувалась, як жаба, що виповзла на каменюку. Та й коли люди просять, воно якось інакше сприймається, аніж коли шантажують та залякують, правда? Зрештою, вони теж люди, і в них відповідальність...
І зрештою я згодилась.
Так я попала до Медбуду.
Попала – і залягла на койку.
Крапельниці, уколи – та ні, Бог з вами. Що колоти людині, коли не знаєш, від чого її колоти? В мене взяли кров з пальчика, показали кнопку термінового виклику і лишили в спокої. Я прокидалась від приступів і не могла дотягнутись до кнопочки.
Бо ця хвороба – як би вона не називалась – не дає тобі порухів під час приступів. Але лишає свідомість, зараза, за що їй і дяка. То ж іноді я можу, заплітаючи язика, все ж регулювати надання допомоги – нле трлеба наштир, марлно… нле чіфайте, фройде… тримайте холофу… - десь приблизно так.
Я вже розуміла, що тут, у клініках, ніхто нікуди не поспішає. Отримав койку то й лежи. Тут темп такий. Ось зачекай, доки лікарі візьмуть розгін, призначать тобі по одному-два обстеження на день. За три тижні ти обстежишся…
Мене це не влаштовувало. Я психувала до скону – і сама собі дивувалась. Адже до війни мене такі темпи в лікарнях цілком влаштовували. Чому тепер ні?
А тому що в мене особисто, і у всіх нас темп вже інший. Ми навіть повзучи, рухаємось швидше, ніж вони, діючи у своєму нормальному темпі.
… на ранок в клініку Медбуду зателефонували вже бойові друзі, чиї імена я, мабуть, не можу тут назвати – і після цього вже завєртє…
За дві доби мені зробили максимум обстежень. Навішали діагнозів і всі під питанням – і відпустили на свята додому.
В такому ж стані.
То ж зараз я йду лежати.
Просто лежати, дивлячись в стелю. А то, мабуть, і спати. Бо сил ні на що більше не лишається.
З вівторка в новий бій. Повзком, як можу.
… але ось про що я увесь час думаю. Про те, що я сказала лікарям цих днів:
- Якби ми працювали на фронті так, як ви діагностуєте, ні шатко, ні валко – ви б вже зараз лікували в своїх блискучих і прекрасних клініках російських солдат.
І от що я ще думаю - це добре, що за мене є кому встати, підняти на вуха страхову, зателефонувати до лікарні та запитати м'яко - так якого чорта, панове? - а якби ні?..
А що було зроблено Ф.О.Н.Д.ом за ці три тяжких доби – я навіть перераховувати не буду. Відправлялись посилки, працювали люди по замовленню запчастин для фронтових машин, розрулювались справи поранених та сиріт.
Бо як би я там не помирала, на погляд славетних добробутських лікарів – а ніжкою дригнути не завадить. І нема причини для гальмування фронтових справ.
Правда?
дякую усім, хто турбувався. Я вдома. Поки що. Бо що та як мені лікувати, досі неясно.
Далі буде.
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1741565632570797
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
no subject