![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}
Entry tags:
- війна,
- донбас,
- діана макарова,
- есе,
- пам'ять,
- передай далі,
- потреби,
- фонд,
- фото
Діана Макарова: ПРО ДУШІ Й ДОЛІ
ПРО ДУШІ Й ДОЛІ
Я вам розкажу одну історію, а ви її уважно прочитайте, прошу. Ця історія – про неймовірні переплетення душ і доль під час нашої війни.
Про такі звичні для нас вже переплетення…
… в музею Ф.О.Н.Д.а на полиці лежить один дуже спірний експонат. Ми просимо не торкатись його руками. Ми навіть не знаємо, чи варто виставляти цей експонат у домі, де живуть люди, де бувають діти. Ми називаємо цей експонат просто:
- А це Смерть. – кажемо ми.
Це наколінник. Це просто наколінник з десятків тих, що передавали ми на фронт у чотирнадцятому-п’ятнадцятому роках.
Навесні чотирнадцятого, в якийсь з шалених волонтерських днів, до мене подзвонив Віталій Марків. Віталька тоді стояв на Карачуні, і, щиро кажучи, ми зідзвонювались кожного дня. А надто – після обстрілів. Я так просила:
- Віталя, після обстрілу, коли ти вже подзвониш мамі і коханій, третій дзвінок мені, прошу.
Бо ми переживали за наших друзів, майданівців. Бо вони про це знали – і дзвонили. А також дзвонили відзвітуватись про отримане (машина від Ф.О.Н.Д.а їздила тоді до Слов’янська кожного тижня, обліт позицій був обов’язковим), дзвонили замовити щось нове, та й просто дзвонили, коли був зв’язок.
- Діано, тут таке діло… - сказала віталькиним голосом телефонна трубка. – Корочє…
Віталька затикався, це для нього було незвичним, і я нашорошила вуха.
- Корочє, тут в нас стоять Беркута.
- ЩО??? – заревіла я.
Ми були ще свіженькими, з Майдану, це треба розуміти. Ми ще кидали в тих Беркутів коктейлі, бо коли ти так біжиш, як бігли ми на Майдані, спинитись дуже важко. Та що там казати – ще шмонала на дорогах до фронту ця переназвана та перевдягнена (а часом і не перевдягнена) беркутня наші волонтерські машини. І лють до сепарів, до росіян ще не перекривала нашу звичну лють до зимового ворога – Беркута.
- Діано, тихо, це не ті. – стишив мій гнів Віталька.
- Та що значить, не ті? Беркут є Беркут! – розмахувала руками я.
- Ці проти нас не стояли. Це Івано-Франківські, вони самі пішли з Майдану. Діано, це нормальні хлопці і воюють добряче.
- Ти, може, ще й допомоги для них попросиш? – глузливо запитала я.
- Так. – твердо відповів Марків. – Їх треба вдягнути й взути як нас.
І я заткнулась, і я розпорядилась готувати спорядження для тих, про кого піклуватись я б і не подумала ще пару місяців тому. Для Беркутів. Які – так, приїхали на Майдан, щоб стояти проти майданівців. Але, побачивши все на свої очі – розвернулись і пішли з Майдану.
- Та нас додому не пустили б, якби ми виступили проти майданівців. – сміючись, розповідав тоді моїм майданівцям командир колишнього Беркута.
Командир колишнього Беркута попав не на Карачун (блокпост 6), а на блокпост 5. І стояв там разом з моїми майданівцями більше місяця в оточенні. Грузи на п’ятий доставлялись вертолітом. І саме туди летів генерал Кульчицький, забравши ротаційну групу з Карачуна – прилетів, доставив воду і знову знявся вертоліт, тримаючи курс на блокпост 4 (теж доставка грузів майже завжди вертолітами).
Саме поблизу п’ятого блокпосту той вертоліт і збили.
Я подзвонила Марківу.
- Потім, Діано, зараз не можу говорити… - сказав він тьмяно.
- Хто? Хто загинув, просто скажи. – попросила я.
- Кульчицький. І ті Беркута, що ви їх споряджали. Так вони у вашому обладунку і згоріли…
Марків був на шостому, на Карачуні. Його товариші, майданівці, бігли в цей час до вертоліта, що горів, щоб рятувати живих. І разом з ними біг командир тих колишніх беркутівців, сам колишній беркутівець, що разом з майданівцями пішов захищати свою країну.
- Там же мої хлопці! – кричав він.
Живим лишився один. І генерал, і ті колишні беркути, що летіли на ротаційну зміну, загинули.
Виносили живого майданівці. Виносили шматки понівечених тіл колишніх ворогів, тепер навіки побратимів.
Виносив своїх хлопців їх командир.
… чому я все це знаю?
Бо десятки разів мені про все це розповідали мої майданівці. Мої захисники Карачуна і п’ятого блокпоста.
Мої найближчі друзі.
Вони потім довго не приїздили на свої бойові, давно вже звільнені, пости. Їм було трохи не до того. Батальйон пішов далі, на нього чекав Вуглегірськ, що поруч з Дебальцевим – і там же, у Вуглегірську, вони знову зустріли свого побратима, колишнього беркутівця, отого самого командира, разом з яким стояли на п'ятому блокпості, з ким разом виносили понівечені тіла загиблих у вертоліті.
У Вуглегірську вони знову воювали разом.
… у сімнадцятому році вони нарешті змогли приїхати туди. Побачились і познайомились з тим вижившим, кого вони врятували. Пом’янули генерала і загиблих в тому вертоліті – а вони їх і так поминають кожного року.
Віталій Марків привіз для нас з того відвідування шматок обшивки вертоліта і наколінник. Згорівший наколінник, що горів разом з чиїмось тілом. Потім кілька років лежав у густій траві.
- Ось, для музею. – сказав Віталька.
- Наш наколінник? – спитала я.
- Ваш, звичайно. Іншого не могло бути.
Що ж, вчергове у наш дім увійшла Смерть предметно. Та чи звикати до цього музею й дому Ф.О.Н.Д.а
Я не дозволяю нікому брати до рук цей наколінник. Не треба зайве дратувати Смерть. Але коли я дивлюсь на нього – я думаю про неймовірне переплетення душ та доль. Про те, що не кожен ворог – дійсний ворог. Про те, що знову й знову біжать у своїх снах бійці до вертоліта, що горить, і поруч з ними біжить командир, колишній беркутівець, і кричить:
- Там же мої хлопці!
Його звати Бетон. Саме так завжди називають його хлопці. Іноді - Василь Бетон.
- Та він реально бетонний. – кажуть хлопці. – Ніхто не міг лазити в ті гребеня, куди він лазив і розлякував сепарів.
Не всі беркутівці – реальні беркутівці. Хтось розвернувся і пішов з Майдану, аби не стояти проти своїх. Хтось пішов і воював, не на блокпостах, а на передовій, ближче не буває.
Я читаю новини, я читаю рядки, що наче цідяться крізь зуби:
«Керівником поліції Львівської області планують призначити Василя Віконського, який в минулому 14 років прослужив у «Беркуті» і дослужився до заступника командира роти. Про це пише «Діло» з посиланням на місцеву активістку Наталію Шелестак.
За її словами, Віконський під час атестації був рекомендований до звільнення і поновився в поліцію через суд. «Далі стрімка кар’єра — очолив управління Хмельницької області, а на сьогодні — йде керівником Львівщини. Був в АТО», — пише Шелестак на власній сторінці у Facebook.»
https://wz.lviv.ua/…/396815-kolyshnii-berkutivets-ocholyt-p…
Чуєте, як воно звучить – «був в АТО»?
- Та знаємо, як вони були в АТО, шмонали волонтерів на блокпостах! – зарані обурюються активісти й волонтери.
Я розумію це обурення. Я знаю, що є й такі. Але послухайте, як говорять мої дорогі майданівці про свого побратима, про того, з ким воювали пліч-о-пліч. Вони говорять не так поетично й схвильовано, як я – ні, вони говорять просто й вагомо.
Але ви не уявляєте, яким реальним воїном треба бути, аби завоювати таку їх просту й вагому підтримку.
Від Івана Дацко, майданівця, бійця батальйону Кульчицького, що стояв з Василем Бетоном разом на п’ятому блокпості
https://www.facebook.com/100006632056301/videos/2540220756208968/
від Андрія Антонищака, майданівця, колишнього бійця батальйона Кульчицького, депутата Верховної ради минулого скликання, та інших бійців батальйона
https://www.facebook.com/100007288305290/videos/2355531911366396/
Тож точно так, як колись я просто повірила товаришу своєму, Віталію Марківу – вірю я простим та щирим словам майданівців, зараз бійців імені батальйона Кульчицького. І заявляю, що #япідтримуювіконського
А ви подивіться ще раз на цей наколінник, знайдений на місці вертоліта, в якому загинув генерал Кульчицький і ті колишні беркутівці – і просто подумайте про те, що не кожен ворог – ворог. Іноді долі й душі дивовижно переплітаються там, на війні, де все просто:
- ось побратими, ким би вони не були до війни
- ось товариш, з яким ми разом стояли проти головного ворога країни
- ось ми, що виступаємо на захист нашого товариша
і давайте не соромитись і не лінуватись розібратись в одній долі. Хоча б в одній.
Василь Васильович Віконський, позивний Бетон…
(на фото - крайній справа у нижньому ряду)
#япідтримуювіконського
Прошу репоста.
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/2542956532431699?notif_id=1569861868566047¬if_t=notify_me&ref=notif
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
Я вам розкажу одну історію, а ви її уважно прочитайте, прошу. Ця історія – про неймовірні переплетення душ і доль під час нашої війни.
Про такі звичні для нас вже переплетення…
… в музею Ф.О.Н.Д.а на полиці лежить один дуже спірний експонат. Ми просимо не торкатись його руками. Ми навіть не знаємо, чи варто виставляти цей експонат у домі, де живуть люди, де бувають діти. Ми називаємо цей експонат просто:
- А це Смерть. – кажемо ми.
Це наколінник. Це просто наколінник з десятків тих, що передавали ми на фронт у чотирнадцятому-п’ятнадцятому роках.
Навесні чотирнадцятого, в якийсь з шалених волонтерських днів, до мене подзвонив Віталій Марків. Віталька тоді стояв на Карачуні, і, щиро кажучи, ми зідзвонювались кожного дня. А надто – після обстрілів. Я так просила:
- Віталя, після обстрілу, коли ти вже подзвониш мамі і коханій, третій дзвінок мені, прошу.
Бо ми переживали за наших друзів, майданівців. Бо вони про це знали – і дзвонили. А також дзвонили відзвітуватись про отримане (машина від Ф.О.Н.Д.а їздила тоді до Слов’янська кожного тижня, обліт позицій був обов’язковим), дзвонили замовити щось нове, та й просто дзвонили, коли був зв’язок.
- Діано, тут таке діло… - сказала віталькиним голосом телефонна трубка. – Корочє…
Віталька затикався, це для нього було незвичним, і я нашорошила вуха.
- Корочє, тут в нас стоять Беркута.
- ЩО??? – заревіла я.
Ми були ще свіженькими, з Майдану, це треба розуміти. Ми ще кидали в тих Беркутів коктейлі, бо коли ти так біжиш, як бігли ми на Майдані, спинитись дуже важко. Та що там казати – ще шмонала на дорогах до фронту ця переназвана та перевдягнена (а часом і не перевдягнена) беркутня наші волонтерські машини. І лють до сепарів, до росіян ще не перекривала нашу звичну лють до зимового ворога – Беркута.
- Діано, тихо, це не ті. – стишив мій гнів Віталька.
- Та що значить, не ті? Беркут є Беркут! – розмахувала руками я.
- Ці проти нас не стояли. Це Івано-Франківські, вони самі пішли з Майдану. Діано, це нормальні хлопці і воюють добряче.
- Ти, може, ще й допомоги для них попросиш? – глузливо запитала я.
- Так. – твердо відповів Марків. – Їх треба вдягнути й взути як нас.
І я заткнулась, і я розпорядилась готувати спорядження для тих, про кого піклуватись я б і не подумала ще пару місяців тому. Для Беркутів. Які – так, приїхали на Майдан, щоб стояти проти майданівців. Але, побачивши все на свої очі – розвернулись і пішли з Майдану.
- Та нас додому не пустили б, якби ми виступили проти майданівців. – сміючись, розповідав тоді моїм майданівцям командир колишнього Беркута.
Командир колишнього Беркута попав не на Карачун (блокпост 6), а на блокпост 5. І стояв там разом з моїми майданівцями більше місяця в оточенні. Грузи на п’ятий доставлялись вертолітом. І саме туди летів генерал Кульчицький, забравши ротаційну групу з Карачуна – прилетів, доставив воду і знову знявся вертоліт, тримаючи курс на блокпост 4 (теж доставка грузів майже завжди вертолітами).
Саме поблизу п’ятого блокпосту той вертоліт і збили.
Я подзвонила Марківу.
- Потім, Діано, зараз не можу говорити… - сказав він тьмяно.
- Хто? Хто загинув, просто скажи. – попросила я.
- Кульчицький. І ті Беркута, що ви їх споряджали. Так вони у вашому обладунку і згоріли…
Марків був на шостому, на Карачуні. Його товариші, майданівці, бігли в цей час до вертоліта, що горів, щоб рятувати живих. І разом з ними біг командир тих колишніх беркутівців, сам колишній беркутівець, що разом з майданівцями пішов захищати свою країну.
- Там же мої хлопці! – кричав він.
Живим лишився один. І генерал, і ті колишні беркути, що летіли на ротаційну зміну, загинули.
Виносили живого майданівці. Виносили шматки понівечених тіл колишніх ворогів, тепер навіки побратимів.
Виносив своїх хлопців їх командир.
… чому я все це знаю?
Бо десятки разів мені про все це розповідали мої майданівці. Мої захисники Карачуна і п’ятого блокпоста.
Мої найближчі друзі.
Вони потім довго не приїздили на свої бойові, давно вже звільнені, пости. Їм було трохи не до того. Батальйон пішов далі, на нього чекав Вуглегірськ, що поруч з Дебальцевим – і там же, у Вуглегірську, вони знову зустріли свого побратима, колишнього беркутівця, отого самого командира, разом з яким стояли на п'ятому блокпості, з ким разом виносили понівечені тіла загиблих у вертоліті.
У Вуглегірську вони знову воювали разом.
… у сімнадцятому році вони нарешті змогли приїхати туди. Побачились і познайомились з тим вижившим, кого вони врятували. Пом’янули генерала і загиблих в тому вертоліті – а вони їх і так поминають кожного року.
Віталій Марків привіз для нас з того відвідування шматок обшивки вертоліта і наколінник. Згорівший наколінник, що горів разом з чиїмось тілом. Потім кілька років лежав у густій траві.
- Ось, для музею. – сказав Віталька.
- Наш наколінник? – спитала я.
- Ваш, звичайно. Іншого не могло бути.
Що ж, вчергове у наш дім увійшла Смерть предметно. Та чи звикати до цього музею й дому Ф.О.Н.Д.а
Я не дозволяю нікому брати до рук цей наколінник. Не треба зайве дратувати Смерть. Але коли я дивлюсь на нього – я думаю про неймовірне переплетення душ та доль. Про те, що не кожен ворог – дійсний ворог. Про те, що знову й знову біжать у своїх снах бійці до вертоліта, що горить, і поруч з ними біжить командир, колишній беркутівець, і кричить:
- Там же мої хлопці!
Його звати Бетон. Саме так завжди називають його хлопці. Іноді - Василь Бетон.
- Та він реально бетонний. – кажуть хлопці. – Ніхто не міг лазити в ті гребеня, куди він лазив і розлякував сепарів.
Не всі беркутівці – реальні беркутівці. Хтось розвернувся і пішов з Майдану, аби не стояти проти своїх. Хтось пішов і воював, не на блокпостах, а на передовій, ближче не буває.
Я читаю новини, я читаю рядки, що наче цідяться крізь зуби:
«Керівником поліції Львівської області планують призначити Василя Віконського, який в минулому 14 років прослужив у «Беркуті» і дослужився до заступника командира роти. Про це пише «Діло» з посиланням на місцеву активістку Наталію Шелестак.
За її словами, Віконський під час атестації був рекомендований до звільнення і поновився в поліцію через суд. «Далі стрімка кар’єра — очолив управління Хмельницької області, а на сьогодні — йде керівником Львівщини. Був в АТО», — пише Шелестак на власній сторінці у Facebook.»
https://wz.lviv.ua/…/396815-kolyshnii-berkutivets-ocholyt-p…
Чуєте, як воно звучить – «був в АТО»?
- Та знаємо, як вони були в АТО, шмонали волонтерів на блокпостах! – зарані обурюються активісти й волонтери.
Я розумію це обурення. Я знаю, що є й такі. Але послухайте, як говорять мої дорогі майданівці про свого побратима, про того, з ким воювали пліч-о-пліч. Вони говорять не так поетично й схвильовано, як я – ні, вони говорять просто й вагомо.
Але ви не уявляєте, яким реальним воїном треба бути, аби завоювати таку їх просту й вагому підтримку.
Від Івана Дацко, майданівця, бійця батальйону Кульчицького, що стояв з Василем Бетоном разом на п’ятому блокпості
https://www.facebook.com/100006632056301/videos/2540220756208968/
від Андрія Антонищака, майданівця, колишнього бійця батальйона Кульчицького, депутата Верховної ради минулого скликання, та інших бійців батальйона
https://www.facebook.com/100007288305290/videos/2355531911366396/
Тож точно так, як колись я просто повірила товаришу своєму, Віталію Марківу – вірю я простим та щирим словам майданівців, зараз бійців імені батальйона Кульчицького. І заявляю, що #япідтримуювіконського
А ви подивіться ще раз на цей наколінник, знайдений на місці вертоліта, в якому загинув генерал Кульчицький і ті колишні беркутівці – і просто подумайте про те, що не кожен ворог – ворог. Іноді долі й душі дивовижно переплітаються там, на війні, де все просто:
- ось побратими, ким би вони не були до війни
- ось товариш, з яким ми разом стояли проти головного ворога країни
- ось ми, що виступаємо на захист нашого товариша
і давайте не соромитись і не лінуватись розібратись в одній долі. Хоча б в одній.
Василь Васильович Віконський, позивний Бетон…
(на фото - крайній справа у нижньому ряду)
#япідтримуювіконського
Прошу репоста.
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/2542956532431699?notif_id=1569861868566047¬if_t=notify_me&ref=notif
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.