![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}
Entry tags:
ФОНД Діани Макарової: Дякуємо вам, наші юні художники. Дякуємо, Ольго.
- А у вас що, поповнення? – спитала я у командира.
- Так… - болісно скривився він.
А я зітхнула. Бо було з чого. Поповнення зайшло як на підбір – рожеві, ще дитячі, вушка, круглі щоки, всміхнені обличчя.
- Боже, це ж дитячий садок… - прошепотів один з наших драйверів.
- Скільки ж їм в середньому? – спитала я.
Тепер зітхнув командир.
- Маємо те що маємо.
- Вони вдягнені? Білизна є? – спитала я.
- Зараз переловимо їх і розпитаємо. – всміхнулись старші.
- Підніміть руки, кому ще не видали білизну! – викрикнула винахідлива Санді.
З десяток рук піднялись звично. Неначе вчитель запитав – Хто не вивчив урок? Підніміть руки, двійку ставити не буду!
Отак треба! – переможно зиркнула на командира Санді.
Ми засміялись і почали видавати усе, що потрібно вояку, аби він не замерз. Аби підступний вітер не заважав бійцю виконувати свою бойову задачу.
Санді взяла статистику в свої руки.
Санді швидко знайшла спільну мову з цими юними вояками – усі ж ще не так давно зі школи.
Ми стиха говорили з командиром – потрібні запчастини, є потреба в оптиці, з аптечками усе гаразд, а от взуття мають іще не всі, а, ви привезли, ну, добре.
- А в нас ще ж є дитячі малюнки! – похопилась я і дістала велику папку.
Малюнки як малюнки. Лише ми передали їх на фронт сотні за ці чотири роки.
А у цієї папки була своя історія.
Я написала пост про дитячі малюнки, про цю обов»язкову складову наших передач на фронт, про радість, з якої отримують бійці ці малюнки, про те, що багато чого змінюється на фронті за ці довгі роки війни, але постійним лишається оця повага, цей інтерес до дитячих малюнків.
Це ставлення до них як до оберегів.
Пост прочитала художниця з міста Хуст Ольга Пятаева і організувала цілий конкурс дитячого малюнка.
А в результаті ми отримали папку чудових, відібраних дбайливо і з повагою до бійців та художників – ні, не малюнків, навіть картин.
І ми дістали і виклали перед бійцями ту папку.
Шановна Ольго. Дорогі наші художники.
Ми так хотіли зняти відео про передачу цих картин.
Ми б так хотіли, аби ви бачили, як перебирали вони малюнки, як впала тиша і припинились всі розмови. І лише чулось:
- А оце вообше класне!
- А можна, я оцей лишу собі?
- Усі лишимо. Там у нас місце є, давайте одразу розвісимо на стіні. Поки гості не поїхали.
Перебирали малюнки бійці – і стояла з камерою Санді, не маючи права зняти те все. Бо ще багато бійців нашого фронту не можуть показувати свої обличчя.
Бо оті юні бійці взагалі не можуть показатись на жодному фото – бо ж мама взнає, що дитина на фронті.
І я подумала – а ці ж юні вухасті бійці могли ще зовсім нещодавно самі малювати для фронту. Адже четвертий рік іде війна. Комусь з них могло бути на початок війни років 14-15. А, може й ні. Можливо, вони лише здались нам такими дітьми.
Ми ж не вперше бачимо таких – вухастих, щокастих, які не бояться йти в бій – ну, майже зовсім не бояться – але найбільше бояться, що мама взнає про те.
А малюнки?
Вони завжди потрібні – і старим, і малим, що на фронті.
Дякуємо вам, наші юні художники. Дякуємо, Ольго.
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1651610494899645
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
- Так… - болісно скривився він.
А я зітхнула. Бо було з чого. Поповнення зайшло як на підбір – рожеві, ще дитячі, вушка, круглі щоки, всміхнені обличчя.
- Боже, це ж дитячий садок… - прошепотів один з наших драйверів.
- Скільки ж їм в середньому? – спитала я.
Тепер зітхнув командир.
- Маємо те що маємо.
- Вони вдягнені? Білизна є? – спитала я.
- Зараз переловимо їх і розпитаємо. – всміхнулись старші.
- Підніміть руки, кому ще не видали білизну! – викрикнула винахідлива Санді.
З десяток рук піднялись звично. Неначе вчитель запитав – Хто не вивчив урок? Підніміть руки, двійку ставити не буду!
Отак треба! – переможно зиркнула на командира Санді.
Ми засміялись і почали видавати усе, що потрібно вояку, аби він не замерз. Аби підступний вітер не заважав бійцю виконувати свою бойову задачу.
Санді взяла статистику в свої руки.
Санді швидко знайшла спільну мову з цими юними вояками – усі ж ще не так давно зі школи.
Ми стиха говорили з командиром – потрібні запчастини, є потреба в оптиці, з аптечками усе гаразд, а от взуття мають іще не всі, а, ви привезли, ну, добре.
- А в нас ще ж є дитячі малюнки! – похопилась я і дістала велику папку.
Малюнки як малюнки. Лише ми передали їх на фронт сотні за ці чотири роки.
А у цієї папки була своя історія.
Я написала пост про дитячі малюнки, про цю обов»язкову складову наших передач на фронт, про радість, з якої отримують бійці ці малюнки, про те, що багато чого змінюється на фронті за ці довгі роки війни, але постійним лишається оця повага, цей інтерес до дитячих малюнків.
Це ставлення до них як до оберегів.
Пост прочитала художниця з міста Хуст Ольга Пятаева і організувала цілий конкурс дитячого малюнка.
А в результаті ми отримали папку чудових, відібраних дбайливо і з повагою до бійців та художників – ні, не малюнків, навіть картин.
І ми дістали і виклали перед бійцями ту папку.
Шановна Ольго. Дорогі наші художники.
Ми так хотіли зняти відео про передачу цих картин.
Ми б так хотіли, аби ви бачили, як перебирали вони малюнки, як впала тиша і припинились всі розмови. І лише чулось:
- А оце вообше класне!
- А можна, я оцей лишу собі?
- Усі лишимо. Там у нас місце є, давайте одразу розвісимо на стіні. Поки гості не поїхали.
Перебирали малюнки бійці – і стояла з камерою Санді, не маючи права зняти те все. Бо ще багато бійців нашого фронту не можуть показувати свої обличчя.
Бо оті юні бійці взагалі не можуть показатись на жодному фото – бо ж мама взнає, що дитина на фронті.
І я подумала – а ці ж юні вухасті бійці могли ще зовсім нещодавно самі малювати для фронту. Адже четвертий рік іде війна. Комусь з них могло бути на початок війни років 14-15. А, може й ні. Можливо, вони лише здались нам такими дітьми.
Ми ж не вперше бачимо таких – вухастих, щокастих, які не бояться йти в бій – ну, майже зовсім не бояться – але найбільше бояться, що мама взнає про те.
А малюнки?
Вони завжди потрібні – і старим, і малим, що на фронті.
Дякуємо вам, наші юні художники. Дякуємо, Ольго.
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/1651610494899645
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.