![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
![[community profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/community.png){kind=small}
Entry tags:
Діана Макарова: ЗАРУЧНИКИ РОЗВЕДЕННЯ
ЗАРУЧНИКИ РОЗВЕДЕННЯ
(політичнозбочених прошу не коментувати - тут розгляд без заангажованості і без симпатій до жоного з політиків)
Паршива ситуація з цим розведенням, я вам скажу.
Для початку знову нагадаю - розведення вже були. Закінчились нічим. Це теж може скінчитись нічим. Але ситуація все одно паршива. І ось чому.
Те, що розведення військ від нас вимагають наші європейські миротворці - не секрет, здається, ані для кого. І можна галасувати скільки можеш, можеш кричати наше НІ розведенню, але цього кроку від нас вимагають. Інакше - звиняй, Україно, ти ж сама не хочеш нічого змінити в ході цієї війни, тоді чому ми повинні за тебе щось робити?
Можна роздути цілу епопею з розведення в Станиці - я ж вам кажу, що там мало що змінилось після цього. Хіба почались роботи по відбудові мосту, а ось на це вже треба звернути пильну увагу. Ну, це окрема тема.
Не те в Золотому. Золоте ми підгрібали під себе досить повільно, але невпинно. І коли от я, наприклад, приїду зараз на Карбоніт, а далі всьо, бо сіра зона - ви не уявляєте, як мені буде боляче знову дивитись туди і згадувати, що ось же, ось нещодавно я ж тут літала. І це вже була наша, українська, відвойована земля!
Втішать мене високі політичні задачі, яких очікують від України після цього розведення? - слабо.
Втішить мене те, наприклад, що сепари, наприклад, не зайшли на наші позиції, наприклад? Ну, наприклад?
Мало втішить. Наприклад. Тим більше, що тут вам не здєсь, це не Станиця, тут вони швиденько поповзуть назад.
І будемо стояти на Карбоніді, будемо дивитись вперед, на ще донедавна українські землі і важко буде нам самим пояснити навіть собі - а що, це не відступ? Це, правда, не відступ? Це дипломатія, авжеж, ну, скажіть?
ну, то таке. Ліричні відступи. Але є одна тема, яку ніхто навіть не уявляє, як вирішити - люди.
Оті місцеві жителі Золотого-4 та Катеринівки, що побули під Україною і знову лишаться ні сим ні тим. І тут зараз уява малює зрошені слізьми обличчя людей, які стоять на узбіччях і тяжко дивляться услід українській техніці, яка повільно але невпинно просувається назад. Лишаючи їх, місцевих жителів.
О, ні. Навряд чи ви побачите таку картину. Насправді жителі сірих територій давно мають свій певний профіт від життя в сірій зоні. Насправді це - найперше контрабанда і ФОП у кожному другому дворі, і фури, що привозять на село у двісті людей дві фури сиру. Зрозуміло, для чого ті дві фури чи пояснити? Чи й так схему намалюєте?
Схема проста - ці сири перегружаються і окремі машини і челночним способом доставляються на території, з якими ми начебто й торгівлі не маємо. Наче й не маємо - а наче й маємо. Контрабанда називається. Але така, що цілком вкладається в закони. Зі скрипом, але вкладається.
Насправді це - найперше у Золотому - Святий Конопляний Шлях.
Насправді це наркотики, які заходять звідти. Таке теж було, чом би не повернутись.
Ну, і порахуємо сімї, які тільки й чекають відведення українських військ, сепари як є. Расія, ввєді вайська!
Але...
Але серед всього цього обов'язково буде кілька сімей (кілька десятків сімей?) які раділи українським військам. Які допомагали українським військовим. Які просто українські громадяни і горді тим.
Відомо, що жителі Золотого підходять зараз до військових з проханням допомогти переїхати. Та невідомо, наскільки сильне це бажання.
Ми підняли це питання перед Офісом Президента. Ми мали розмову з Сергей Сивохо, представником по Донеччині та представником по Луганщині, нагадайте прізвище, буду вдячна. Ми сказали про цю проблему, ми вимагали вирішити це питання. Нам відповіли, що моніторинг ОБСЄ...
... ми розсміялись.
- Ви ще скажіть, що СІМІК будуть моніторити.
Представники ввічливо покивали - але що таке СІМІК вони, здається, не знали.
- Бачте, у чому річ. - пояснили ми. - Усі ці структури, по-перше, нікого не захищать, їх створено не для того, по-друге, вони виходять з лінії розмежування о четвертій годині дня. І усьо.
- Чому виходять? - здивовано спитали нас представники.
- Та мабуть їм страшно. - зареготали ми.
Далі представники не знали, що нам відповісти, але ввічливо сказали, що поділяють наш біль, він, мовляв, болить їм так же само.
- А що ж робити? - спитали вони в нас.
В нас були готові відповіді.
- Треба забезпечити людей транспортом для переїзду. Але цього мало. Треба виділити людям житло, хоч тимчасове, хоч в гуртожитках чи, як за епопеї Дебальцево, в профілакторіях, які належать державі. Он у Святогорську їх повно. Але це не допоможе, якщо з людьми не буде проведена попередня робота. Тобто, люди мусять поїхати, впевнитись, що вони не лишаться на вулиці просто неба. Отримають якісь гарантії. І тоді і лише тоді певна кількість людей виїде з Золотого-4. Ви уявляєте, яка це буде позитивна картина? - з надією спитали ми.
Представники областей ввічливо покивали.
Що ми бачимо зараз?
Президент продовжує свято вірити в ОБСЄ. Це смішно. ОБСЄ взагалі не для того, аби захищати окремі українські сім'ї. А чи проведена робота з людьми, чи підготовлено транспорт для переїзду, чи підготовлена житлова база для людей, ми взагалі не знаємо.
- Вони не поїдуть. Ти ж знаєш. - сказали мені волонтери, які не перший рік працюють з місцевим населенням.
Так, я знаю. Ніхто не поїде в кімнати при гуртожитках, чи навіть у профілакторіях. Ці люди не покинуть свої домівки. Ми це знаємо абсолютно, клянусь Дебальцевим, клянусь Світлодарськом лютого 15-го, Миронівським клянусь того ж часу і Водяним часів на два тижні раніше.
І це є, і лишається головною проблемою. Страшно, в нас діти, але ми не поїдемо зі свого дому. Куди ж ми поїдемо, в нас же тут все розкрадуть, а тільки ж жити почали!
І не знаю, як ви, а я, взявши серце в жменю, кривлячись і чортихаючись, ще можу якось пояснити високу дипломатичну місію розведення на Золотому - але при цьому я розумію, що люди, яких ми полишаємо там - заручники.
Заручники нашої клятої війни. А головне - заручники нашої непідготовленості. На шостому році війни - так, непідготовленості до проблеми біженців!
і винні в цьому обидва кабінети - і колишній, і теперішній. Ті - що за п'ять років не знайшли можливостей вирішити проблему внутрішньопереміщених осіб. Ці - що не взяли цю проблему до розгляду.
(політичнозбочених прошу не коментувати - тут розгляд без заангажованості і без симпатій до жодного з політиків)
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/2550774778316541?notif_id=1570211105720196¬if_t=notify_me&ref=notif
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.
(політичнозбочених прошу не коментувати - тут розгляд без заангажованості і без симпатій до жоного з політиків)
Паршива ситуація з цим розведенням, я вам скажу.
Для початку знову нагадаю - розведення вже були. Закінчились нічим. Це теж може скінчитись нічим. Але ситуація все одно паршива. І ось чому.
Те, що розведення військ від нас вимагають наші європейські миротворці - не секрет, здається, ані для кого. І можна галасувати скільки можеш, можеш кричати наше НІ розведенню, але цього кроку від нас вимагають. Інакше - звиняй, Україно, ти ж сама не хочеш нічого змінити в ході цієї війни, тоді чому ми повинні за тебе щось робити?
Можна роздути цілу епопею з розведення в Станиці - я ж вам кажу, що там мало що змінилось після цього. Хіба почались роботи по відбудові мосту, а ось на це вже треба звернути пильну увагу. Ну, це окрема тема.
Не те в Золотому. Золоте ми підгрібали під себе досить повільно, але невпинно. І коли от я, наприклад, приїду зараз на Карбоніт, а далі всьо, бо сіра зона - ви не уявляєте, як мені буде боляче знову дивитись туди і згадувати, що ось же, ось нещодавно я ж тут літала. І це вже була наша, українська, відвойована земля!
Втішать мене високі політичні задачі, яких очікують від України після цього розведення? - слабо.
Втішить мене те, наприклад, що сепари, наприклад, не зайшли на наші позиції, наприклад? Ну, наприклад?
Мало втішить. Наприклад. Тим більше, що тут вам не здєсь, це не Станиця, тут вони швиденько поповзуть назад.
І будемо стояти на Карбоніді, будемо дивитись вперед, на ще донедавна українські землі і важко буде нам самим пояснити навіть собі - а що, це не відступ? Це, правда, не відступ? Це дипломатія, авжеж, ну, скажіть?
ну, то таке. Ліричні відступи. Але є одна тема, яку ніхто навіть не уявляє, як вирішити - люди.
Оті місцеві жителі Золотого-4 та Катеринівки, що побули під Україною і знову лишаться ні сим ні тим. І тут зараз уява малює зрошені слізьми обличчя людей, які стоять на узбіччях і тяжко дивляться услід українській техніці, яка повільно але невпинно просувається назад. Лишаючи їх, місцевих жителів.
О, ні. Навряд чи ви побачите таку картину. Насправді жителі сірих територій давно мають свій певний профіт від життя в сірій зоні. Насправді це - найперше контрабанда і ФОП у кожному другому дворі, і фури, що привозять на село у двісті людей дві фури сиру. Зрозуміло, для чого ті дві фури чи пояснити? Чи й так схему намалюєте?
Схема проста - ці сири перегружаються і окремі машини і челночним способом доставляються на території, з якими ми начебто й торгівлі не маємо. Наче й не маємо - а наче й маємо. Контрабанда називається. Але така, що цілком вкладається в закони. Зі скрипом, але вкладається.
Насправді це - найперше у Золотому - Святий Конопляний Шлях.
Насправді це наркотики, які заходять звідти. Таке теж було, чом би не повернутись.
Ну, і порахуємо сімї, які тільки й чекають відведення українських військ, сепари як є. Расія, ввєді вайська!
Але...
Але серед всього цього обов'язково буде кілька сімей (кілька десятків сімей?) які раділи українським військам. Які допомагали українським військовим. Які просто українські громадяни і горді тим.
Відомо, що жителі Золотого підходять зараз до військових з проханням допомогти переїхати. Та невідомо, наскільки сильне це бажання.
Ми підняли це питання перед Офісом Президента. Ми мали розмову з Сергей Сивохо, представником по Донеччині та представником по Луганщині, нагадайте прізвище, буду вдячна. Ми сказали про цю проблему, ми вимагали вирішити це питання. Нам відповіли, що моніторинг ОБСЄ...
... ми розсміялись.
- Ви ще скажіть, що СІМІК будуть моніторити.
Представники ввічливо покивали - але що таке СІМІК вони, здається, не знали.
- Бачте, у чому річ. - пояснили ми. - Усі ці структури, по-перше, нікого не захищать, їх створено не для того, по-друге, вони виходять з лінії розмежування о четвертій годині дня. І усьо.
- Чому виходять? - здивовано спитали нас представники.
- Та мабуть їм страшно. - зареготали ми.
Далі представники не знали, що нам відповісти, але ввічливо сказали, що поділяють наш біль, він, мовляв, болить їм так же само.
- А що ж робити? - спитали вони в нас.
В нас були готові відповіді.
- Треба забезпечити людей транспортом для переїзду. Але цього мало. Треба виділити людям житло, хоч тимчасове, хоч в гуртожитках чи, як за епопеї Дебальцево, в профілакторіях, які належать державі. Он у Святогорську їх повно. Але це не допоможе, якщо з людьми не буде проведена попередня робота. Тобто, люди мусять поїхати, впевнитись, що вони не лишаться на вулиці просто неба. Отримають якісь гарантії. І тоді і лише тоді певна кількість людей виїде з Золотого-4. Ви уявляєте, яка це буде позитивна картина? - з надією спитали ми.
Представники областей ввічливо покивали.
Що ми бачимо зараз?
Президент продовжує свято вірити в ОБСЄ. Це смішно. ОБСЄ взагалі не для того, аби захищати окремі українські сім'ї. А чи проведена робота з людьми, чи підготовлено транспорт для переїзду, чи підготовлена житлова база для людей, ми взагалі не знаємо.
- Вони не поїдуть. Ти ж знаєш. - сказали мені волонтери, які не перший рік працюють з місцевим населенням.
Так, я знаю. Ніхто не поїде в кімнати при гуртожитках, чи навіть у профілакторіях. Ці люди не покинуть свої домівки. Ми це знаємо абсолютно, клянусь Дебальцевим, клянусь Світлодарськом лютого 15-го, Миронівським клянусь того ж часу і Водяним часів на два тижні раніше.
І це є, і лишається головною проблемою. Страшно, в нас діти, але ми не поїдемо зі свого дому. Куди ж ми поїдемо, в нас же тут все розкрадуть, а тільки ж жити почали!
І не знаю, як ви, а я, взявши серце в жменю, кривлячись і чортихаючись, ще можу якось пояснити високу дипломатичну місію розведення на Золотому - але при цьому я розумію, що люди, яких ми полишаємо там - заручники.
Заручники нашої клятої війни. А головне - заручники нашої непідготовленості. На шостому році війни - так, непідготовленості до проблеми біженців!
і винні в цьому обидва кабінети - і колишній, і теперішній. Ті - що за п'ять років не знайшли можливостей вирішити проблему внутрішньопереміщених осіб. Ці - що не взяли цю проблему до розгляду.
(політичнозбочених прошу не коментувати - тут розгляд без заангажованості і без симпатій до жодного з політиків)
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/2550774778316541?notif_id=1570211105720196¬if_t=notify_me&ref=notif
Реквізити Ф.О.Н.Ду Діани Макарової.