lenta_ua

Я вам скажу, чому я не люблю всю цю релігійну благостну показуху.
Ніхто не винен. І всі, хто мене оточує, є чудовими людьми. І всі вони сучасні люди, які думають не лише про себе, а й про оточуючих. І це, мабуть, дійсно так.
Але ж звідки беруться оці?..

... був ліс. Там було півгодини, не більше - я б більше не витримала, бо ми йшли, а ходити мені зараз не досить легко. Та ми б там не лишились навіть якщо б легко.

Ми йшли берегом лісового озера. Далеченько від Києва, близенько до Бородянки - і було таке враження, що на цей бережок виповзло півбородянки, частина Ірпеня та ще й з Києва дехто.
Стояли розкладні столи, на столах тих пасочки та яйця. Шашлик, само собою, забивав ніздрі, лоскотав рецептори.
Стояв густий мат. Не біля кожного столика, скажімо чесно, але досить часто.
Стопочку, пасочку, шашличку - і мать-мать-мать, звично відгукнулось відлуння.

Хтось заїхав на глинисту яму і забуксував. Гості та хазяї машини штовхали, підкладали гілки під колеса - раз-два, взялі!
Поруч стояв Т-4.
- Такий як наша Умка, але не Умка. - сказав Тімоша, і ми похвалили його за спостережливість.
Раз-два, взялі! - лунало вже на відчаї. Машина сіла міцно.
Господарі Т-4 були тут же, сиділи за розкладним столиком і зацікавлено спостерігали, чи виштовхнуть люди машину.

- І найцікавіше те, що цьому течику витягти цю машину з низьким кліренсом на раз-два. Навіть без взялі. - сказав Павло Абрамов.
Але навіщо? Ніхто ж не просить, самі штовхають - то й лізти не будемо. Господарі течика знову неспішно налили, пасочку, рюмочку, шашлик - і випили за успіх безнадійної затії сусідів по відпочинку. І закусили.
Мать-мать - звично відгукнулось відлуння.

Ми пішли далі. До машини було далеко.
Ласкавий весняний вітерець ворушив поліетиленові пакети і ганяв їх між соснами. Відпочивальники, хто покультурніший, складав сміття у пакети та відносив до безобразної спонтанної купи з сміттям. Більшість кидала тут же на землю папір, серветки, пляшки, порожні сигаретні пачки. Не заморочуючись зі складанням до пакетів.

- Люди свині. - сказала я Тимофію.
- Пішли звідси швидше. - сказала мама Тимофія. - Красиве озеро, але надто багато мату як для дитячих вух.

Ми пройшли ще з півкілометра. На галявині, серед сосон та непрочищеного підліску горіло вогнище.
Воно горіло буйно й весело. Людей поруч не було.
Пішли до озера? Але нема ні столика, ні пледів, ні інших речей.
Неподалік стояла ще одна машина, там розмовляли двоє вже розговівшихся чоловіків. Поглядували на своє кострище, готували шашлик.
- Ваше вогнище? - спитала Аня.
- А, ні. Користуйтесь, як треба. - благодушно повели руками чоловіки.
- То чиє воно? - спитала Аня.
- А тут були одні. Розвели. Не переживайте, вони вже поїхали. Їм вогнище непотрібне. Користуйтесь.
- Нам теж це вогнище непотрібне. - сказала Аня.

І Паша Абрамов звично поліз до багажника за лопатою.
А Тимофій простягнув мамі своє іграшкове відерце, приготував совочок і теж почав носити вологу землю, щоб засипати вогнище.
Дядьки, що стояли неподалік, з цікавістю приглядались до нашої роботи. Потім стопочку, пасочку, шашлик - і привітно помахали нам руками.

Тут розумієте, у чому річ?
Я впевнена, що вони майже усі ходили до церкви, святили свою пасочку і водочку. А потім їхали на свою пасхальну маївочку і звично вели себе як свинючечки.
Як дійсні свині з брудними й немитими душами.

Тому мені і неприємна уся оця моднява вакханалія - освятити, розговітись освяченим, похвалитись, який я сам святий та божий.
Бо віра - це інтимне. Це повинно бути так глибоко в душі, як ти не ховаєш навіть грішне кохання або як не ховаєш навіть від людських очей дитину, щойно із роддому. Глибше. Ще глибше.
А оці благостні душеспасительні черги до церков, напоказ і "бо так положено" - воно все стоїть зовсім поруч з свинякуватістю у побуті.

Але я впевнена, що всі, хто мене оточує - чудові світлі люди із чистими душами. І такого непотребу не творять.
... чому ж та звідки беруться оці свині від людства?
Дивіться, як їх багато. Такі гори сміття лишають не десятки - швидше сотні людей.
Під освячену пасочку, освячену водочку, освячений баличок...

Чому так?